Книга Відлиги. 1954-1964. Тимур Литовченко

Калабалін! Попрацювали тут, у Мотовилівці, – отож і годі! Переходьте на інше місце роботи, передавайте свій безцінний педагогічний досвід там». Отак от! А ви кажете…

      Приблизно в такому дусі відбувалася вся прощальна бесіда. Семен Опанасович говорив як завжди аргументовано і дуже переконливо. Однак про одне-єдине він все ж таки промовчав: в переведенні на іншу посаду зіграло роль також його особисте бажання. Адже через давню ідіотичну історію з шефським подарунком – килимом, який він нібито привласнив, – у вищих інстанціях і досі періодично зчинявся рейвах. Час був неспокійний: після смерті товариша Сталіна на всіх рівнях змінювалися чиновники, і кожен, хто починав труди праведні на ниві просвіти, вважав своїм святим обов’язком перевірити «злодійкуватого» директора дитбудинку, який нібито «обікрав» вихованців.

      Зрештою Семену Опанасовичу це набридло, і він таки попросив начальство про переведення кудись подалі від Мотовилівки – туди, де підлеглі не пишуть на своє начальство анонімки. Тим паче тепер любителі «паперотворчості» почали додавати до своїх «шедеврів» ще один мотив: нібито «навмисне вбивство» сторожа Завади. Як не прикро це визнавати, але після пам’ятної всім розповіді про подвиги часів Громадянської війни Мокій Кононович настільки розхвилювався, що йому стало зле. Стан старого й надалі погіршувався повільно, але невпинно. Скінчилося тим, що він зліг і більше не піднімався. А потім і помер…

      І хоча любителі анонімок прекрасно знали, що розповісти про шпигування в лавах банди отамана Струка Заваду попросив зовсім не директор, а вчитель історії Єрохін, вони з неймовірним ентузіазмом взялися за нову тему. З Калабаліна і без того вистачало слави «крадія» – то невже сюди треба додати ще й тавро «вбивці за змовою»?! Ні-ні, піти з директорської посади простіше і спокійніше. Так буде краще всім.

      Ще багато часу витратив Семен Опанасович, відповідаючи вихованцям. Коли ж запитання скінчилися – мовив:

      – Ну все, годі. Мені вкрай потрібно закінчити деякі справи саме сьогодні, отож прошу надати мені таку можливість.

      Сумуючи від усвідомлення марності докладених зусиль, діти й підлітки почали залишати директорський кабінет. Як раптом Калабалін відчув, що на нього хтось дивиться невідривно і дуже уважно. Наступної миті їхні погляди схрестилися. Ну так, ну так, це потрібно залагодити невідкладно…

      – Гайдамака!

      – Так, Семене Опанасовичу?

      – Будь ласка, залишся. Нам потрібно зараз же поговорити сам-на-сам, як чоловік з чоловіком.

      Дехто з хлопців пригальмував ходу і занепокоєно озирнувся на товариша, однак Льока Гайдамака зробив їм знак, що все гаразд.

      – Леоніде, – звернувся до вихованця директор, коли інші вийшли з його кабінету в коридор, – я займався вашою з Любою справою буквально весь останній тиждень і…

      – Семене Опанасовичу, а до чого тут Люба? – здивувався хлопець. – Ви ж тільки мене збиралися всиновлювати, Антон29 саме про це просив…

      – Ти дослухай спочатку, а потім вже запитуй, –

29

Антон Калабалін (1939—2013) – молодший син подружжя Калабаліних, продовжувач справи батька.