Книга Відлиги. 1954-1964. Тимур Литовченко

полковника прилаштувалася. А батько… Танкістом він був, механіком-водієм. Спочатку трактористом, потім танкістом. На Фінській війні в танку своєму і згорів.

      Насправді Андрій чудово пам’ятав надраєні до блиску офіцерські хромові чоботи, що в дитинстві здавалися просто гігантськими. Пам’ятав і те, як перестрибував укриті по краях тонесеньким блискучим льодком калюжі, повиснувши на витягнутих руках між мамою і татом.

      З іншого боку, в мозок назавжди вплавилося пекуче попередження: «Твій тато, синочку, самого товариша Косіора охороняв, його найближчим помічником був. Не мені судити, чого він там накоїв… Але хоч я і записала тебе Андрієм Федоровичем… не дай Боже пробовкнутися, ким він був – тато твій справжній! Тоді й тебе, і мене саму, і Лідку нашу розстріляють!!! І не спитає ніхто, що там і як: просто «воронок» приїде – і не стане нікого… Бійся цього, синку. В живих залишишся, тільки якщо боятимешся. Зате виживеш. Отож хто би про що не запитував, стій на своєму: батько-танкіст на Фінській війні загинув, і все тут. Така вже твоя доля, змирися з нею».

      Саме так Андрій і робив: в усіх анкетах, долучених до всіх особових справ, брехав про танкіста Сивака Федора Леонтійовича, загиблого на Фінській війні. Хоч на хлопця, який побував в окупації «під фашистами», завжди дивилися косо – зробив усе від нього залежне, щоби вступити в комсомол одним з перших у своєму класі. Потрапивши в армію, майже одразу подав заяву на вступ до лав КПРС і теж домігся свого. А оскільки руки у сержанта Сивака були просто-таки «золоті» – командири його завжди вихваляли і ставили іншим за приклад. Особливо товариш майор Осьмінін, який полюбляв час від часу потеревенити з «хитрим хохлом», попередньо «хряпнувши» спирту, налитого з темно-зеленої каністри.

      До речі, про що там товариш майор говорить?

      – …як собі хочеш. Можеш вчитися, можеш не вчитися – то діло твоє. Я тобі просто по-батьківськи рекомендую, зрозумій. Ну так, розумію, що рідний твій батько правильною смертю хоробрих на війні загинув. Але якщо ти до його думки дослухатися не можеш, то хоч мене не ігноруй: тобі вчитися треба! Повторюю: термоядерні бомби – це така пекельна машина, що ми або всю землю до чорта лисого спалимо, або загалом війну зупинимо. Якщо перше, то всі повиздихаємо, тоді байдуже. Але якщо друге – от тоді вчися, вчися, вчися, упертюху!.. От скільки тобі ще служити?

      – Ще рік.

      – От через рік, коли звільнятимешся, хочеш, щоб тобі одразу дали направлення в інститут? От звідки ти призивався в армію?

      – З Одеси.

      Сказавши це, сержант несподівано згадав осліплого товариша полковника, у якого мама колись працювала хатньою робітницею. Якось мама прийшла від Рувінштейнів дуже засмученою і стурбованою. Андрій тоді довго допитувався, що й до чого, аж поки не добився бодай короткого пояснення: «Ох, синку, синку!.. Схоже, у Пінхаса Шаулевича щось із головою не в порядку, бо він стверджує, що ми всі ледь-ледь уникнули Третьої світової війни з киданням атомних бомб. Я не повторю його слова так само гладко, як він сам казав. Та й не треба… Ну його!