І це все, що я хотіла сказати про кохання. Світлана Веренич

сили змилостивилися наді мною: з нічного чергування вертався до міста патруль ДАІ. Двоє молодих офіцерів, включивши сирену, на гоночній швидкості доправили мене до лікарні й підняли весь медичний персонал по бойовій тривозі. Ще трохи – і я померла би від втрати крові. Дивні хлопці! У них були гроші, і вони оплатили операцію й наступне лікування.

      7

      Я ще перебувала у реанімаційному відділенні, коли по обіді у кімнату ввійшли три кремезних хлопці, у двох під білосніжними накидками виглядали мундири офіцерів ДАІ. Високі, красиві, вони затулили своїми широкими плечима вікно, стояли на тлі сонячних променів у ореолі світла, самі, як світлі янголи. Такими я вперше побачила своїх рятівників, Андрія і Кирила. Третім виявився слідчий.

      – Лікар сказав, що ти молодець, потихеньку видряпуєшся. Пообіцяв у загальну палату завтра перевести, стане трохи веселіше. А тут сама та сама, нудно ж, – Андрій присів поруч, погладив по руці. – Якщо треба буде щось, ти телефонуй, ось мобільний. Головне – не соромся, треба – то треба. Ти нам тепер, як рідна, не знаю, як це пояснити…

      Від його кострубатих, але таких людяних слів, у мене на очі навернулись сльози.

      – Ми тут свого товариша привели, зі слідчого відділку, ти можеш, якщо є сили, зараз йому все розказати, – приєднався до Андрія Кирило.

      Почувши прізвище мого кривдника, рятівники спохмурніли, а слідчий навіть присвиснув. Матеріалізувалося принизливе прислів’я: «Батогом обуха не переб’єш». Допит слідчого мав вигляд дружньої бесіди, наприкінці він невесело сказав:

      – Доказів ніяких у нас немає. Усі факти – тільки твої слова. В їхній правдивості я особисто не сумніваюся. Але можливих свідків так настрахають, що ті з переляку свідчитимуть проти тебе… Шансів покарати його за законом майже немає.

      Я не витримала й заплакала: убивцю моєї дитини за законом не можна покарати? Нехай же він буде проклятий, такий закон!

      Хлопці пішли, а думки не давали мені спати, я згадувала все: найменші деталі, слова, що випадково виринали в розмовах, помічені, але не осмислені погляди, – і дійшла несподіваного висновку: в тому, що трапилось, я винувата теж. Я полюбила людину психічно хвору, психопата-садиста. Це в мене не вистачило елементарної інтуїції не їхати з ним ні на які пікніки, це я не відчула смертельної небезпеки та не врятувала своєї дитини… Запізніле страшне прозріння опалило вогнем: я віддала себе людині, яка мене ніколи не кохала, віддала сама, він мене не ґвалтував, ніяких обіцянок не давав, це я була сліпою, закоханою, безголовою і через це зазнала цієї наруги.

      До суду справа не дійшла, сталося так, як і припускав слідчий: мої приятельки-однокурсниці «ніколи разом з Олексієм мене не бачили», про наші відносини від мене нічого ніколи не чули.

      А що могли сказати мої рятівники? Що знайшли на дорозі скривавлену дівчину?

      Саме ці дівчиська, що злякалися сказати правду, оточили мене стіною презирства, не соромлячись, при мені обговорювали ситуацію: бач, чого захотіла, злетіти високо, та пір’ячко