І це все, що я хотіла сказати про кохання. Світлана Веренич

я поставила це запитання, адже вважаю, що будь-якій людині треба виговоритися, і це лицемірство – робити вигляд, що непристойно говорити на такі теми й не запитувати про те, що наболіло.

      – Ні, вона занедужала. Несподівано. Рак. – Він помовчав. Я не квапила, бачила, що йому кортить розповісти. Де ще ми можемо бути настільки відверті, як не в дорозі з випадковими попутниками?

      – Ми довго боролися. Ми з дружиною пройшли за п’ять років усі сім кіл пекла. Насправді їх було не сім, набагато більше. Сім – це так, символіка. Ми боролися за життя, зціпивши зуби, і Ніка виявилася справжнім борцем. Вона так прагла жити! Адже їй було в тисячу разів страшніше й болючіше, ніж мені… Я міг тільки підтримувати й співчувати, а ще діставати гроші. Кожна наступна операція обходилася вдвічі дорожче, а результат був ефемернішим і коротшим. Через рік у нас розтанули всі заощадження, синові-студентові ми вже не змогли допомагати, хлопчисько став підробляти у вільний від навчання час, що відразу позначилося, мрії про аспірантуру довелося відкласти. До кращого часу. Потім ми спродали все, що мало хоч яку-небудь цінність. Пішли за безцінь, як лом, навіть наші з дружиною старовинні обручки. Коли в столиці лікар погодився зробити ще одну операцію – не кожний ішов на такий ризик: все-таки мозок, я взяв кредит, так ми протрималися ще один рік. А потім став звертатися до друзів, родичів, до товаришів по службі, і побачив, як вони всі поділилися на два протилежні табори. Мій друг, який ніколи не відрізнявся ощадливістю, мовчки зі своєю дружиною вислухали й пішли. У мене не було ані сил, ані морального права його засуджувати, різні в людей обставини – але наступного дня ранком дзвінок у двері, на порозі Сашко простягає важку пачку грошей: «Це максимум, що мені змогли дати в банку. Тут зовсім трохи не вистачає до необхідного, але ми з дружиною що-небудь придумаємо». І надумали, обійшли своїх близьких, назбирали, хоча й знали, що я з ними розплатитися не зможу ще дуже довго.

      Дмитро говорив, а я дивилася йому в очі й відверто милувалася. Переді мною був справжній дорослий чоловік, він знав, що в житті є перемоги, але є й поразки, і втрати. І поразки теж треба зустрічати з гідністю. І нехай двоюрідний брат не дав грошей – євроремонт у будинку зробив, увесь в боргах, ні докору – люди різні, Бог їм суддя. Мене вразило, він докладно розповідав про людську щирість, і майже не говорив про велику когорту родичів і колишніх друзів, що не змогли тоді їх підтримати.

      Його дружина померла в серпні, а я їй заздрила: в щасливому шлюбі виховувала сина, у найтяжчий час її не зрадили й не кинули напризволяще, до останньої миті з нею була поруч любляча людина.

      Відклавши газету, «Кульбабка» невдоволено подивився на нас довгим осудливим поглядом, а потім ліг, демонстративно прикривши обличчя розкритим журналом, і зробив вигляд, що спить.

      10

      Не змовляючись, ми з Дмитром вислизнули з купе до коридора. Сіли на відкидні стільчики й стали дивитися у вікно. Пішов сніг, пританцьовуючи, сніжинки прилипали на кілька митей до скла, а відпочивши,