І це все, що я хотіла сказати про кохання. Світлана Веренич

тебе чекає біля під’їзду, – сповістила вона. – Щасливої дороги. Спасибі за тимчасовий притулок.

      – Жанно, – шнуруючи черевики, сказала я, – дочекайся мене, нічого не роби. Сама Георгію не дзвони, проігноруй хоч тиждень. І моя безкоштовна порада: з’їздь додому. Коли що – дзвони мені. Обіцяєш?

      – Лізо, я, здається, здогадалася… Ти колись позбулася дитини, а тепер жалкуєш?

      – Дурненька ти, Жанно. Нізащо в світі з доброї волі я не вбила б своєї дитини!

      Я кинула оком на годинник – до поїзда залишалося менше ніж півгодини.

      – Добре, вибачай. І знай, що ти набагато цінніша за твого Георгія: ти можеш народити дитину, а він – ні!

      Я вилетіла в коридор і, не витрачаючи часу на ліфт – подумаєш, четвертий поверх, – полетіла униз сходами.

      Таксист, на щастя, виявився хлопцем молодим, азартним і ризиковим. Почувши, що я спізнююся на потяг, він нахабно йшов на обгін, протискувався між машинами та мчав з недозволенною для міста швидкістю. Біля вокзалу різко загальмував, я кинула на переднє сидіння заздалегідь приготовлені гроші. Водій вискочив слідом за мною, моментально розчинив багажник, дістав мій великий рюкзак, немов зважуючи, потряс ним у повітрі, але не простягнув мені, а, заблокувавши машину, швидким кроком пішов до вокзалу. Я ледь устигала за ним.

      – На якому пероні? – обернувшись на ходу, запи-тав він.

      – На п’ятому! – видихнула я. Добре, що встигла кинути оком на електронне табло.

      – Тоді бігцем! – скомандував він і потяг мене за руку, неначе валізу. Завдяки його підтримці я бігла, як спринтер на короткій дистанції.

      Провідниця здаля побачила нас і не підняла верхньої сходинки. Ледь я опинилася в тамбурі, а мій рюкзак – біля моїх ніг, поїзд тихо й непомітно рушив з місця.

      Таксист схопив мене в оберемок, швидко поцілував і – поки я приходила до тями від небаченої нахабності – легко зістрибнув з підніжки. Лопе де Вега слушно писав, що «любов’ю образити не можна» – настрій мій полетів угору, як повітряна кулька, наповнена воднем. А Кость говорив, що я жахливо виглядаю, от фантазер, і дзеркало в нього брехливе, додає зайві роки й зморшки, неправильне, зіпсоване дзеркало! Повернуся й розіб’ю його вщент!

      – Ваш квиток, – провідниця дивилася на мене очікувально. Я дістала із зовнішньої кишені рюкзака паспорт, до якого вчора сховала квиток.

      – Ваше місце 32, восьме купе.

      Я пішла по вузькому коридору, волочачи рюкзака. І раптом у голові пробилася непотрібна думка: куди й навіщо я їду? Куди мене понесло? Може, треба було їхати до Еміратів? А ще краще, ходити на роботу й не слухати дурня Костя, нехай свою дружину на лижах катає.

      9

      З такими суперечливими почуттями, але з виглядом бажаної й успішної жінки, я зайшла в купе. За столиком сиділи двоє: один – сучасник Хрущова, не молодший, а другий – офіцер у відставці, сухорлявий, з прямою спиною, таку прекрасну поставу не замаскували ані джинси, ані теплий, домашньої вив’язки светр. Років сорок п’ять-сорок сім –