І це все, що я хотіла сказати про кохання. Світлана Веренич

від кого ж ти понесла? Уже рік, як твій чоловік помер? – зацікавлено запитав кюре, але відьма зухвало мовчала. Ох, і намучилися ми з нею, вона виявилася живучою, як кішка. Наприкінці від будь-якої дурниці зомлівала, але так і не покаялася!

      – Її відпустили? – не витримала Гертруда.

      – Ні, у неї почалася кровотеча. Кюре сказав, що вона померла від втрати крові. Тепер ніхто нічого не одержить. Усе залишається її дітям. Кюре запропонував нам стати їхніми опікунами, але я відмовився. Не вистачало бачити щодня її поріддя й згадувати цю мерзенність…

      – Це яку таку мерзенність? – зло проговорила дружина.

      Зависло мовчання. І тоді Гертруда ні з того ні із сього пригадала:

      – Я, коли купую на ринку рибу, то завжди вибираю ту, що ще дихає. Обов’язково буде з ікрою. Жодного разу ще не помилилася. Так і ця відьма, вона тільки тому протрималася цілий день. Милий, ти дарма відмовився від опікунства, переїхали б у їхній будинок, господарство там міцне. Піди завтра до кюре й скажи, що передумав. А я вже подбаю про дітей.

      І перед очима Гертруди з’явилися дві маленькі чистенькі дівчинки у мереживних фартушках, козлових черевичках. Крихіток у родині обожнювали й наряджали, як могли.

      Місяць осудливо похитав головою й укрився за хма- рами…

      – Гарну казочку ти мені підсунула на ніч, – пролунав незадоволений голос Жабки, – краще телевізор дивитися, чим таке читати.

      Я промовчала. Хотілося сказати: думаєш, чому в Європі так мало гарних жінок? Усіх красунь педантично спалювали ще за часів середньовіччя, оголосивши полювання на відьом – усвідомлювали страшну силу краси.

      Була вже північ, але сон до нас обох не йшов. Між спальнею й залом у мене немає дверей. Під час ремонту я зробила арковий проріз. Бідне Жабеня вертілося, як карась на сковорідці. Час від часу чувся її важкий подих. Я спитала:

      – Не спиш?

      – Ні, – з готовністю відгукнулася вона з дивана.

      – Знаєш, що відбувається під час аборту?

      Дівчина мовчала.

      – Лікар ще тільки робить жінці анестезію, а в маляти починає прискорюватися пульс, серденько скажено стукає. Воно відчуває, що над ним нависла смертельна небезпека. Відбудеться щось страшне. А потім… потім маля намагається глибше сховатися від страшних гострих щипців, які починають рвати на частини його беззахисне тільце, його голівку, ручки, ніжки, животик. На які смертні муки воно приречене, адже знеболювання йому не зробили! А на ранок у світлій чистій палаті прокинеться жінка з порожнім лоном, зі знівеченою назавжди душею. Ця жінка вже ніколи не стане колишньою, тінь смерті буде витати за нею до кінця життя.

      – А ти, виявляється, дуже жорстока, Лізо… Я й не знала, що ти можеш так ударити.

      – Жанно, хіба це я збираюся зробити аборт? І хто з нас двох жорстокий?

      У залі на підлогу плюхнулися дві босі стопи й шурхнули швидкі кроки. Дівчина присіла навпочіпки біля моєї подушки й злякано зашепотіла:

      – Як ти здогадалася?