І це все, що я хотіла сказати про кохання. Світлана Веренич

мене, як кинувся назустріч, як помітив мій поганий настрій і не сказав нічого, а тримав мою руку й мовчав. А може, це переміг поклик тіла, ми стали вже «єдиною плоттю»? Невидимі, прозорі ниті вже обмотали нас разом у єдиний кокон, і будь-яке роз’єднання завдасть болю обом, по-іншому не буває.

      Я не очікувала від себе такої малодушності! Чи я пожаліла не його, а себе?

      Наступного дня, на роботі, я почувалась не у своїй тарілці. Шеф, як завжди, помітив мій настрій і покликав у свій кабінет поговорити.

      До речі, про шефа. Створений мною міф про лютого трударя-самодура працював надійним щитом від зазіхань Сергійка на весь мій вільний час. Адже я все ж таки кішка, яка іноді любить побути на самоті або у компанії подруг. А з Костем у нас стосунки склалися ще в інституті, чисто дружні – він прекрасний сім’янин, і в нього росте троє чудесних хлопчиків. Дружина, хоч і домогосподарка з породи квочок, але жінка гарна. На свята вона створює такі кулінарні шедеври, що пальчики оближеш! Кость у таких випадках, щоб ми не вмирали від заздрості, говорить:

      – Ви вважаєте, я таке їм щодня? Помиляєтеся! Мене годують несмачною й корисною їжею, і моїх синів так само!

      Кость щільніше зачинив двері – у його секретарки гарний, ледь не абсолютний музичний слух та довгий язик – і простягнув мені філіжанку кави.

      – Що трапилося? Ти засмучена?

      – Ні, я не засмучена, я не знаю, як краще розстатися із Сергієм. Я в ньому розчарувалася…

      – Що ж він, негідний, наробив? Висікти його мало! – Кость почав жартувати.

      – Навіщо бити? Краще кинути й забути, як страшний сон. Я втомилася його постійно ліпити, виховувати. Він залишається дрімучим. Чи варто витрачати свій час, своє життя на стосунки без майбутнього?

      – Твій максималізм зіграє з тобою поганий жарт – залишишся в результаті старою буркотухою, самотньою буркотухою! Лізо, таких чоловіків, що ти собі нафантазувала, у природі не існує. Сергій – нормальний мужик, коригуванню піддається, обстругаєш потихеньку, і все владнається. Мене ж жінка обстругала, обпатрала, пам’ятаєш, яким я орлом був? – жартує, втішає…

      – Мені іноді здається, що нас нічого не об’єднує, майже нічого спільного. Ми любимо різні книги, різні фільми, різних людей, хіба що відпочивати любимо однаково, ледарюючи й гріючись на пісочку біля моря. Костю, що мені робити?

      – Візьми тиждень відпустки, я його тобі оплачу, і поїдь куди-небудь відпочити.

      – У грудні? Костю, незабаром Різдво, от і полінуюся.

      – Різдво – то свято, який там відпочинок, а тобі треба отямитися, не ображайся – отямитися, подумати, набратися нових вражень. Я ще минулого тижня помітив, що вигляд у тебе поганенький, але делікатність не дозволяла втручатися. А сьогодні ці чорні кола біля очей змусили про етикет забути.

      Я підійшла до дзеркала й стала себе розглядати. Кость фарби не згущував: на мене дивилась нещасна сорокалітня жіночка. Мимовільні сльози навернулися на очі.

      – Я вчора промочила ноги…

      – Лізо, це не ноги, це дещо серйозніше.

      Кость