Хто боїться смерті. Ннеди Окорафор

зробила це цієї ночі. Пішла на обрізання, – сказала вона.

      Тато поглянув на мене вражено, але й, як я помітила, не без захвату. Саме так він дивився, побачивши мене на тому дереві.

      – Я зробила це заради тебе, мамо! – крикнула я.

      Вона спробувала вирвати руки з татової хватки, щоб дати мені ще одного ляпаса.

      – Не смій мене винуватити! Ідіотко дурна! – заволала вона, не зумівши визволити руки з його хватки.

      – Я не винувачу… – Я відчувала, як із мене, тепер уже швидше, точиться кров. – Мамо, тату, я ганьблю вас, – сказала я й заплакала. – Моє існування – це ганьба! Мамо, я – твій біль… від дня мого зачаття.

      – Ні, ні, – заперечила мати, завзято хитаючи головою. – Я не тому тобі розповіла. – Вона поглянула на тата. – От бачиш, Фаділю! Бачиш, чому я так довго їй не казала?

      Тато ще тримав її за руки, але тепер мав такий вигляд, ніби в цей спосіб стримувався сам.

      – Таке тут роблять кожній дівчинці, – сказала я. – Тату, ти – популярний коваль. Мамо, ти – його дружина. Вас обох поважають. Я – еву. – Я ненадовго замовкла. – Не зробити цього означає накликати нову ганьбу.

      – Оньєсонву! – вигукнув тато. – Мені байдуже, що думають люди! Хіба ти досі цього не знаєш? Га? Ти мала підійти до нас. Невпевненість – не причина це робити!

      У мене заболіло серце, та я все одно вірила, що зробила правильний вибір. Може, він і прийняв мою матір і мене такими, якими ми є, але ми жили не у вакуумі.

      – У моєму селі такого обрізання не вимагали від жодної жінки, – просичала мати. – Що за варварська… – Відвернулася від мене. Справу вже було зроблено. Вона плеснула в долоні та сказала: – Моя рідна донька!

      Вона потерла лоба, ніби розгладжуючи сердиті зморшки. Взяла мене за руку.

      – Вставай.

      Того дня я не пішла до школи. Натомість мати допомогла мені очистити рану та накрити її чистою марлею. Заварила мені знеболювального чаю з вербовим листям і солодкою кактусовою м’якоттю. Я весь день пролежала в ліжку, читаючи. Мати взяла вихідний, щоб посидіти біля мого ліжка, і через це мені було трохи незатишно. Я не хотіла, щоб вона побачила, що я читаю. Наступного дня після того, як мати розповіла мені історію мого зачаття, я пішла до книжкового дому. Як не дивно, я знайшла те, що шукала, – книжку про мову нуру, мову мого біологічного батька. Я самостійно навчалася її основ. Це б неабияк розлютило мою матір. Тож поки вона сиділа біля мого ліжка, я читала цю книжку, сховавши її за іншою.

      Вона весь день просиділа на тому стільці нерухомо, встаючи лише щоб швиденько поїсти чи справити природні потреби. Одного разу вона пішла до свого садка на Розмову з Ані. Мені стало цікаво, що вона каже Всемогутній Богині-Всезнавиці. Я не могла зрозуміти, які стосунки взагалі можуть бути в моєї матері з Ані після всього того, що з нею сталося.

      Коли моя мати повернулася, я, читаючи свою книжку про мову нуру й перекочуючи в роті камінець, замислилася, про що вона думає, сидячи поруч і вдивляючись у стіну.

      Розділ 5

      Той, хто кличе

      Ніхто з них нікому нічого не розповів. Це було першою ознакою