Хто боїться смерті. Ннеди Окорафор

Усе це читалося між її словами.

      У мене було багато запитань, на які неможливо було відповісти. Але я знала, що робити з моїм Ритуалом одинадцятого року. Того року одинадцятирічних дівчаток було всього четверо. Хлопчиків – п’ятнадцятеро. Троє дівчаток із мого гурту, без сумніву, розкажуть усім, що мене не було на ритуалі. У Джвагірі ходити необрізаною після одинадцяти років означало накликати на свою родину нещастя й ганьбу. Якщо дівчинка не народилась у Джвагірі, всім було байдуже. Від дівчинки, що зростала у Джвагірі, очікували, що вона через це пройде.

      Я принесла своїй матері безчестя власним існуванням. Я зганьбила тата, ввійшовши в його життя. Якщо раніше він був шанованим удівцем і потенційним нареченим, то тепер люди зі сміхом казали, що його зачарувала океке з кривавого Заходу, жінка, якою скористався чоловік нуру. Моїм батькам вистачало сорому.

      На додачу до всього цього я у свої одинадцять іще плекала надії. Я вірила, що можу бути нормальною. Що мене можна зробити нормальною. Одинадцятий ритуал був давній і шанований. Потужний. Цей ритуал зупинить дива, що відбуваються зі мною. Наступного дня перед школою я пішла додому до Ади, жриці, що мала виконати Одинадцятий ритуал.

      – Доброго ранку, ада-м, – шанобливо привіталася я, коли вона відчинила двері.

      Вона насуплено глянула мені у вічі. Вона, ймовірно, була старша за мою матір на десятиліття чи два й майже однакового зі мною зросту. Її довга зелена сукня була елегантна, а коротке афро6 мало бездоганну форму. Від неї пахло ладаном.

      – Що таке, еву?

      Почувши це слово, я скривилася.

      – Вибачте, – сказала я й позадкувала. – Я вас потурбувала?

      – Я ще подумаю, – відповіла вона і схрестила руки на маленьких грудях. – Заходь.

      Я ввійшла й мимохідь зауважила, що спізнюся до школи. «Я справді це зроблю», – подумала я.

      Зовні її будинок був невеличкою оселею з піщаної цегли і всередині теж виявився невеличким. Однак йому якось удавалося вміщувати в собі твір мистецтва колосальної візуальної сили. Розпис, що розливався на стінах, був незавершеним, але кімната вже здавалася зануреною в одну із Семи рік. Біля дверей був намальований рибочоловік завбільшки з людину, що мав напрочуд живе обличчя, старезні очі, сповнені предвічної мудрості.

      У книжках розповідалося про величезні водойми. Але я ніколи не бачила таких навіть на малюнках, а тим паче – на велетенських барвистих картинах. «Такого не може бути насправді», – подумала я. Стільки води. А в ній – сріблясті комахи, черепахи з пласкими зеленими ногами та панцирами, водні рослини, золотаві, чорні та червоні… риби. Я роззиралася на всі боки. У кімнаті пахло мокрою фарбою. Адині руки теж були в плямах від неї. Я відірвала її від роботи.

      – Подобається? – спитала вона.

      – Ніколи нічого подібного не бачила, – тихо промовила я, пильно дивлячись.

      – Моя улюблена реакція, – сказала вона з явним і щирим задоволенням.

      Я сіла, а вона

6

Афро – пишна, схожа на хмаринку або кульку зачіска, для якої волосся зачісують угору.