Хто боїться смерті. Ннеди Окорафор

і двох великих чорно-жовтих.

      – Дай мені спробувати, – захоплено попросила я. Згадала свою першу домівку. Тоді відкрила рота й заспівала пісню пустелі про спокій. Я прикликала двох колібрі, які промайнули довкола наших голів, а тоді полетіли геть. Мвіта вражено відхилився від мене.

      – Ти співаєш, як… у тебе прекрасний голос, – сказав він.

      Я відвела очі та стиснула губи. Мій голос був подарунком від лихої людини.

      – Ще, – попросив він. – Заспівай ще.

      Я заспівала йому пісню, яку вигадала у п’ять років, бувши щасливою й вільною. Мої спогади про ті часи були нечіткі, але я чудово пам’ятала пісні, які співала.

      Так відбувалася кожна моя зустріч із Мвітою. Він трохи навчав мене простого чаклунства, а потім чудувався легкості, з якою я його засвоювала. Він був третій, хто побачив це в мені (першою та другим стали мої мама й тато), – мабуть, тому що це було і в ньому. Мене цікавило, де він навчився того, що знав. Хто його батьки? Де він живе? Мвіта був такий таємничий… і дуже гарний.

      Бінта, Діті й Лую вперше зустрілися з ним у школі. Він чекав на мене на подвір’ї, чого не робив ще ніколи. Побачивши, як я виходжу зі школи разом із Бінтою, Діті та Лую, він не здивувався. Я вже чимало розповіла йому про них. Усі витріщилися. Не сумніваюся, що після цього дня про мене та Мвіту розповідали багато всякого.

      – Добрий день, – сказав він, ґречно кивнувши.

      Лую тим часом надміру широко всміхалася.

      – Мвіто, – швидко сказала я. – Знайомся: Лую, Діті та Бінта, мої подруги. Лую, Діті, Бінто, знайомтеся: Мвіта, мій друг.

      Тут Діті реготнула.

      – Отже, Оньєсонву – добрий привід сюди прийти? – запитала Лую.

      – Єдиний привід, – сказав він.

      На мене перевели очі всі четверо, і в мене запалало обличчя.

      – Ось, – сказав він і дав мені книжку. – Я гадав, що загубив її, але ні.

      Це була брошурка про людську анатомію. Під час нашої останньої розмови його стривожило те, як мало я знаю про численні м’язи у тілі.

      – Дякую, – відповіла я, дратуючись через присутність подруг.

      Мені захотілося ще раз сказати їм, що ми із Мвітою – просто друзі. Лую та Діті взаємодіяли з хлопцями лише сексуально або кокетуючи.

      Мвіта позирнув на мене, а я схвально подивилася на нього у відповідь. Опісля він підходив до мене лише тоді, коли вважав, що я точно сама. Здебільшого він не помилявся, та часом бував змушений мати справу з моїми подругами. Його все влаштовувало.

      Я завжди була рада бачити Мвіту. Але якось, кілька місяців по тому, зустріч із ним викликала в мене захват. Полегшення. Побачивши, як він іде дорогою з конвертом у руці, я підскочила. До цього я сиділа на сходах будинку, вдивляючись у порожнечу та чекаючи його, спантеличена й сердита. Щось сталося.

      – Мвіто! – закричала я й побігла. Але коли дісталася до нього, мені відібрало мову і я просто застигла на місці.

      Він узяв мене за руку. Ми сіли на сходи.

      – Я… я… я не знаю, – пробелькотіла я. Трохи помовчала, поки в мене у грудях наростав потужний