Хто боїться смерті. Ннеди Окорафор

вимагала поваги. Я здригнулася від почуття провини, раптом засумнівавшись, що мені там місце.

      Я позирнула на невеличкий столик у центрі кімнати. На ньому були розкладені марля, пляшечки зі спиртом, йодом, чотири скальпелі та інші предмети, яких я не впізнала. Мені закрутило в животі від нудоти. За хвилину Ада розпочала. Вони, певно, чекали на мене.

      – Ми – жінки Одинадцятого ритуалу, – промовила Ада. – Ми вшістьох стережемо перехрестя між жіноцтвом і дівоцтвом. Лише з нами можна вільно переходити від одного до іншого. Я – Ада.

      – Я – Леді Абаді, міська цілителька, – сказала низенька жіночка поруч із нею, що міцно притиснула руки до своєї вільної жовтої сукні.

      – Я – Очі Нака, – промовила інша. Вона мала дуже темну шкіру та пишну фігуру, яку підкреслила стильною пурпуровою сукнею. – Швачка з ринку.

      – Я – Зуні Ван, – сказала ще одна. Під вільною синьою сукнею середньої довжини на ній були штани, які жінки у Джвагірі носили рідко. – Архітекторка.

      – Я – Абео Оґундіму, – з усміхом вимовила моя двоюрідна бабуся. – Мати п’ятнадцятьох дітей.

      Жінки розсміялися. Ми всі розсміялися. Справді, мати п’ятнадцятьох дітей – робота клопітка.

      – А я – Нана Мудра, – проказала солідна старезна жінка, яку невпинно підштовхувала вперед згорблена спина, і поглянула на кожну з нас єдиним здоровим оком. Моя двоюрідна бабуся була стара, але молода – порівняно до цієї жінки. Голос у Нани Мудрої був чистий і сухий. Мені вона дивилася у вічі довше, ніж іншим дівчаткам. – А тепер познайоммося. Як звати вас? – спитала вона.

      – Лую Чікі, – сказала дівчинка поруч зі мною.

      – Діті Хотсемодіме.

      – Бінта Кейта.

      – Оньєсонву Убайд-Оґундіму.

      – Ти, – сказала Нана Мудра, показавши на мене. Я затамувала подих.

      – Вийди вперед, – промовила Ада.

      Я надто довго морально готувалася до цього дня. Весь тиждень їла та спала через силу, боялася болю та крові. Нарешті я змирилася з усім цим. А зараз стара заступить мені дорогу.

      Нана Мудра оглянула мене з ніг до голови. Неквапом обійшла мене, дивлячись одним оком, наче черепаха з панцира. Вона гмикнула.

      – Розплети волосся, – наказала вона. Достатньо довге для кіс волосся було тільки в мене. Джвагір відрізнявся від рідного села моєї матері ще й тим, що тутешні жінки ходили зі стильним коротким волоссям.

      – Це її день. Її ніщо не має стримувати.

      Я відчула дивовижне полегшення. Коли я розплела слабку косу, заговорила Ада.

      – Хто прийшла сюди неторкана?

      Руку підняла тільки я. Почула, як дівчинка на ім’я Лую зареготала. Коли Ада заговорила знову, вона хутко замовкнула.

      – Хто, Діті?

      У Діті вирвався тоненький знічений смішок.

      – Шкільний… товариш, – тихо промовила вона.

      – Його ім’я?

      – Фанасі.

      – Чи були ви близькі?

      Я тихо охнула. У мене це не вкладалося в голові. Ми ж були дуже юні.

      Діті хитнула головою і сказала:

      – Ні.

      Ада