Хто боїться смерті. Ннеди Окорафор

золотаво-карі, як у пустельної кішки, то його очі були сірі, як у шакала.

      Я негайно зрозуміла, хто він, хоча бачила його лише мить, бувши в нікчемному стані. Всупереч тому, що сказала мені Лую, він прожив у Джвагірі більше, ніж кілька днів. Це був той хлопчик, який побачив мене голою на дереві іроко. Він сказав мені стрибнути. Тоді йшов сильний дощ і він тримав над головою кошика, та я зрозуміла, що це він.

      – Ти…

      – І ти теж, – сказав він.

      – Так. Я ніколи… Ну, тобто я чула про інших.

      – Я бачив інших, – байдужо сказав він.

      – Ти звідки? – одночасно спитали ми. Одночасно відповіли: – Із Заходу.

      А тоді кивнули. Всі еву із Заходу.

      – У тебе все гаразд? – запитав він.

      – Що?

      – Ти дивно ходиш, – пояснив він. Я відчула, як у мене запалало обличчя. Він знову всміхнувся й хитнув головою. – Мені не варто бути таким зухвалим. – Він помовчав. – Але повір мені: вони завжди бачитимуть нас лихими. Навіть якщо ти пройдеш… обрізання.

      Я насупилася.

      – Навіщо тобі до нього вдаватися? – спитав він. – Ти ж нетутешня.

      – Але я тут живу, – оборонилася я.

      – І?

      – Ти хто такий? – роздратовано спитала я.

      – Тебе звати Оньєсонву Убайд-Оґундіму. Ти – донька коваля.

      Я закусила губу, намагаючись лишатися роздратованою. Але він назвав мене донькою, а не падчеркою коваля, і тому мені захотілося всміхнутися. Він усміхнувся на весь рот.

      – А ще ти – та, хто опиняється на деревах голяка.

      – Ти хто такий? – спитала я знову. Ми, певно, мали дуже дивний вигляд, коли стояли там, на узбіччі.

      – Мвіта, – сказав він.

      – А прізвище?

      – У мене немає прізвища, – сказав він із холодком у голосі.

      – О… ясно.

      Я поглянула на його одяг. Він був у типовому хлопчачому вбранні – полинялих синіх штанях і зеленій сорочці. Сандалі в нього були ношені, зате шкіряні. Він ніс торбу зі старими підручниками.

      – Ну… де ти живеш? – запитала я.

      Холодок зник із його голосу.

      – Не турбуйся про це.

      – Чого це ти не ходиш до школи?

      – Я навчаюсь у школі, – сказав він. – Вона краща за твою. – Він сягнув у кишеню й витягнув конверт. – Це для твого батька. Я йшов до тебе додому, але ти можеш передати це йому.

      Це був конверт із пальмового волокна, позначений символом Осуґбо, ящіркою, що йде. Кожна її нога означала когось зі старійшин.

      – Ти живеш далі по дорозі, за чорним деревом, так? – запитав він, дивлячись поза мене.

      Я байдужо кивнула, не зводячи погляду з конверта.

      – Добре, – сказав він. І пішов. Я ж стояла і проводжала його поглядом, практично не помічаючи, що біль у мене між ногами запульсував ще сильніше.

      Розділ 6

      Ешу

      Після того дня я, здавалося, бачила Мвіту повсюди. Він часто приходив до нас додому з повідомленнями. А ще я кілька разів натрапляла на нього, коли він ішов до татової кузні.

      – Чого