Хто боїться смерті. Ннеди Окорафор

духів. Характерне ластовиння з’явиться на щоках маляти лише за кілька місяців. Наджіба вдивилася в очі своєї дитини. Тоді притиснула губи до вуха немовляти й вимовила його ім’я.

      – Оньєсонву, – сказала Наджіба ще раз. Воно було правильне. Їй хотілося крикнути це запитання в небеса: «Хто боїться смерті?» Але, на жаль, Наджіба не мала голосу й могла його лише прошепотіти. «Колись Оньєсонву вимовить своє ім’я правильно», – подумала вона.

      Наджіба повільно підійшла до своєї вловної станції та підключила до неї великий бурдюк для води. Ввімкнула прилад. Він видав гучне «вжух» і, як зазвичай, хутко нагнав прохолоди. Оньєсонву різко прокинулась і заплакала. Наджіба всміхнулася. Помивши Оньєсонву, вона помилася сама. Тоді попила й поїла, не без труднощів погодувала Оньєсонву. Дитина не зовсім розуміла, як узяти груди. Настав час іти. Кров, яка лишилася після пологів, привабить диких тварин.

      Наджіба місяцями була зосереджена на Оньєсонву й тому була змушена піклуватися про саму себе. Але річ була не тільки в цьому. «Вона сяє, як зірочка. Вона – моя надія», – думала Наджіба, дивлячись на свою дитину. Поза сном Оньєсонву була галасливою і вередливою, але спала так само несамовито, залишаючи Наджібі вдосталь часу на справи та відпочинок. Ці дні були спокійними для матері та доньки.

      Коли Оньєсонву захворіла, в неї почався жар, а жодні Наджібині ліки не спрацювали, настав час розшукати цілителя. Оньєсонву було чотири місяці. Вони нещодавно проминули місто океке, що звалося Діліза. Їм довелося повернутися. Так Наджіба вперше за рік з лишком опинилася поруч з іншими людьми. Місцевий ринок стояв на околиці міста. Оньєсонву борсалася й горіла в неї на спині.

      – Не турбуйся, – сказала Наджіба, йдучи піщаною дюною.

      Наджіба ледве стримувалася, щоб не підскакувати від кожного звуку та кожного випадкового дотику до своєї руки. Коли з нею хтось вітався, вона схиляла голову. Довкола були піраміди з помідорів, бочки з фініками, купи вживаних вловних станцій, пляшки олії для смаження, ящики з цвяхами – предмети зі світу, чужого їй і її доньці. У неї ще були при собі гроші, які вона забрала, йдучи з дому, а тут валюта була така сама. Питати в когось дорогу вона боялася, тож цілителя знайшла аж за годину.

      Він був низенький і мав гладеньку шкіру. У його невеличкому шатрі стояли брунатні, чорні, жовті та червоні флакони з рідинами та порошками, різноманітні зв’язані стеблини та кошики листя. Палала одна паличка пахощів, що підсолоджувала повітря. У Наджіби на спині кволо запищала Оньєсонву.

      – Добрий день, – сказав цілитель і вклонився Наджібі.

      – Моя… дитина хвора, – обережно промовила Наджіба.

      Він насупився.

      – Будь ласка, голосніше.

      Вона погладила себе по горлу. Він кивнув і підійшов ближче.

      – Як ви втратили…

      – Не для мене, – сказала вона. – Для моєї дитини.

      Під пильним поглядом цілителя вона розповила Оньєсонву, міцно тримаючи її на руках. Цілитель позадкував,