Хто боїться смерті. Ннеди Окорафор

– той старий скрипів так, наче десятиліттями не пив холодної води.

      – Так, – сказала вона. – Дівчинка моя! І більше нічия.

      – Ти що, не можеш говорити? – спитав один чоловік і поглянув на свого сусіда. – Вона ворушить ротом, але без звуку. Її брудний язик забрала Ані.

      – Ця дитина – нуру! – сказав хтось.

      – Вона моя, – якнайгучніше прошепотіла Наджіба. Її голосові зв’язки натягнулись, і вона відчула смак крові.

      – Спить з нуру! Тф-фья! Піди знайди свого чоловіка!

      – Рабиня!

      – Носійка еву!

      Ці люди вважали вбивства океке на Заході радше за вигадку, ніж за факт. Вона пройшла далі, ніж гадала. Ці люди не хотіли знати правди. Тож вони проводжали поглядом матір і дитину, що ходили ринком; при цьому зупинялися й говорили з друзями, промовляючи огидні слова, що ставали раз по раз огидніші. Вони дедалі більше сердилися й збуджувалися. Врешті-решт вони заговорили до Наджіби та її дитини-еву. Осміліли, сповнилися пихи. І нарешті атакували.

      Коли в Наджібині груди влучив перший камінь, вона була надто вражена, щоб побігти. Було боляче. Це було не попередження. Коли другий камінь влучив їй у стегно, вона згадала, як помирала рік тому. Тоді її било не каміння, а чоловіче тіло. Коли їй у щоку влучив третій камінь, вона зрозуміла: якщо не побіжить, її донька загине.

      Вона побігла так, як мала побігти того дня, коли атакували нуру. Каміння влучало їй у лопатки, шию та ноги. Вона чула, як репетує і плаче Оньєсонву. Вона бігла, доки не вирвалася з ринку в безпечну пустелю. Сповільнилася, лише видершись на третю дюну. Вони, мабуть, гадали, що погнали її вмирати. Неначе жінка з дитиною не здатна вижити сама в пустелі.

      Відійшовши на безпечну відстань від Ділізи, Наджіба розповила Оньєсонву. Охнула і схлипнула. Просто над бровою, там, куди влучив один камінь, у дитини точилася кров. Мала кволо потерла собі личко, розмазуючи червоне. Наджіба притримала її крихітні ручки, але Оньєсонву й далі борсалася. Рана була неглибока. Тієї ночі, хоч Оньєсонву і спала добре – ліки здолали її жар, – Наджіба без упину плакала.

      Шість років вона ростила Оньєсонву сама в пустелі. Оньєсонву виросла, ставши сильною жвавою дитиною. Вона обожнювала пісок, вітри та пустельних тварин. Наджіба, хоч і могла лише шепотіти, завжди сміялася та всміхалася, коли Оньєсонву кричала. Коли Оньєсонву викрикувала слова, яких її навчила мати, Наджіба цілувала та обіймала її. Так Оньєсонву навчилася користуватися своїм голосом, не почувши жодного чужого.

      А голос в Оньєсонву був чудовий. Вона навчилася співати, слухаючи вітер. Вона часто стояла перед відкритими просторами й співала їм. Часом, співаючи ввечері, вона приваблювала здалеку сов. Вони сідали в піску і слухали. Завдяки цьому Наджіба вперше запідозрила, що її донька – не просто еву, а дуже особлива, незвичайна.

      Того, шостого, року Наджіба усвідомила: її доньці потрібні інші люди. У глибині душі Наджіба розуміла, що її дитина може стати тим, ким стане, лише в цивілізованому середовищі. І тому вона повела доньку туди за допомогою своєї мапи, компаса та зірок. Яке місце могло видатися їй перспективнішим для