День, що навчив мене жити. Лоран Гунель

сидячи в садовому кріслі з білого пластику, що стояв у траві. Смертельно нудна картинка. Продавець мафінів знизував плечима при читанні кожного листа. Снодійний засіб вищою мірою.

      В інших садках теж нічогісінько. Нічого в найближчих будинках, де він крізь шибки обхідним шляхом міг уловити фрагмент інтимності.

      Розгніваний Райян повернувся у вітальню, а тоді різко зупинився, у нього майнула думка. Дурість присутня не тільки у словах чи діях. Її також можна угледіти і в поведінці. Кумедність ситуації може проявитись у повторюваності. Саме так, цей ведмідь Ґарі був урешті-решт кумедним зі своїм ідіотським сумом. За умови, що з цього зробити щось на кшталт серіалу… Якби вдалося зробити так, щоб інтернавти щодня чекали на Ґарі, який знизує плечима, читаючи свою пошту, це могло б безперечно стати кумедним. Райян повернувся у спальню й налаштував камеру на чоловіка. Великий план. На відстані дев’яносто два метри мікропарабола одразу вловила шурхіт конверта при розриванні. Диво технології. При наближенні видно, що Ґарі насупив брови, виймаючи лист. Прочитав його і знизав плечима. Райян розреготався. Ну звісно! Ґарі – це таки персонаж! Справжнісінький! Йому належить вивести його на кін…

      Звичайно, в цьому більше ризику, ніж при фільмуванні групи людей у громадському місці. Втім, імовірність того, що інтернавт з Міннеаполіса знає якогось невдаху із Сан-Франциско, близька до нуля. До того ж Райян вжив запобіжних заходів. Його блог розміщено на нелокалізованому сервері. Щоб дістатися до нього, потрібно ідентифікувати й обійти кілька серверів-екранів. Ніхто не завдасть собі стільки клопоту заради такої абищиці.

      П’ятнадцятьма хвилинами пізніше Райян натиснув на «Enter» і на блозі з’явилось зображення Ґарі, тимчасом він друкував заголовок «Життя нікчем – епізод 1». Райян був певен: він стане першим у довгому серіалі.

      ~ 9 ~

      – Ти не хотів би просто походити?

      Пропозиція Марджі захопила Джонатана зненацька.

      – Походити?

      – Так, тут скрізь стежки. Людей немає, проте дуже гарно.

      Справді, скрізь було дуже гарно, він зі здивуванням по-новому відкривав місця, які минав, сидячи за кермом «Тріумфу». На великій швидкості втрачаєш емоційно те, що дістаєш завдяки відчуттям.

      Природа була пишна, рясна й запашна. Одні схили були вкриті яскраво-зеленими кущами, низькорослими деревцями й чагарниками, серед яких де-не-де проглядалися дикі орхідеї. Інші засаджені хвойними з їхньою заспокійливою тінню. При наближенні до океану росли секвої з червоними стовбурами, на яких роки залишили своє різьблення.

      Його блукання відтіняло щебетання різноманітних птахів, якось по обіді він побачив навіть кондора, який велично ширяв у високості.

      За горами височіли інші гори, легкі спуски виводили на круті схили, які змушували захекатись, і так без кінця-краю. Але подолавши одне узвишшя, можна було насолоджуватися іншим краєвидом, зрідка в щілині провалля виникало море. Пейзаж щомиті змінювався, зачудування Джонатана не минало. Після напруженого