День, що навчив мене жити. Лоран Гунель

для тебе.

      Камера змінила масштаб зображення. Стало видно всю терасу загалом, широким планом, і Райян вимкнув камеру.

      Все це не варто відзнятого минулого разу з вікна спальні, коли він захопив Джонатана навпочіпки в саду за виполюванням конюшини, паросток за паростком, замість того, щоб посипати гербіцидом, як усі люди. Відео мало успіх. 114 лайків і 17 коментарів.

      Райян ковтнув кока-коли.

      Він угледів на терасі двох юнаків за розмовою. Жвавий діалог. Скерував на них мікропараболу й налаштував звукоприймач. Потім ввімкнув запис.

      ~ 7 ~

      Дорога 101 йшла повз затоку Сан-Франциско кілометрів двадцять, потім години дві вилася по суші і вже перед Монтереєм знову виходила до океану. Трохи далі на південь рослинність обабіч дороги ставала дедалі ряснішою, і від панівних у пейзажі сосон линули канікулярні пахощі.

      Сонце було досить височенько, коли старенький Джонатанів «Шевроле» в’їхав на алею, утворену кипарисами й бугенвіліями. Після чергового віражу виник тітчин будинок, гарний білий будинок, чарівний, хоч і без претензій, у зеленому футлярі. Він вимкнув мотор і відчинив дверцята. Ніжні пахощі квітів за одну мить повернули його у тридцятирічне минуле. Йому шість, сім’я щойно повернулася з Франції, вони вперше навідали тітоньку Марджі. Щойно він вийшов з машини, його огорнули змішані аромати троянд, клематисів і жимолості, які наповнювали це місце райськими пахощами, немовби якась фея розсипала жменю чудодійного пилку на дім і сад при ньому. Трьома десятиліттями пізніше ті самі квіти відродили те саме почуття.

      Він підійшов до будинку. Гравій на доріжці скрипів під його ногами. Внизу, якусь сотню метрів далі, виднівся океан глибокого ультрамаринового кольору, який проглядав крізь гілля високих столітніх сосен, скручених вітрами багатьох зим. Він здавався сплячим.

      Тітонька Марджі вийшла на веранду з тією самою усмішкою, яку демонструвала тридцять років тому, вперше його побачивши, ті самі сяючі радістю, жвавістю і навіть певною часткою пустотливості очі, що рідко трапляється в осіб такого віку.

      Вона прожила дивне життя. Відомо, що вона мала троє чоловіків і принаймні стільки ж професій: як археолог вона спеціалізувалася на вивченні черепів перших жителів планети, віддавши перевагу людям замість каміння, і так працювала більше двадцяти років. Потім одного дня заявила, що живі цікавіші за мертвих, і пішла вчитися, цього разу вибравши біологію. Пропрацювавши кілька років у лабораторії, створила власну фундацію, Джонатан так і не добрав, якого напрямку. Йшлося про наукові дослідження територій, що їх наука зазвичай оминає.

      Десяток років тому вийшла на пенсію, але залишилася почесним президентом фундації. Він підозрював, що вона так і не перегорнула сторінку і далі зберігала контакти з науковцями.

      – Твоя кімната готова, – сказала Марджі. – Можеш бути тут, скільки тобі заманеться.

      Вони обнялися.

      – Я давно нічого від тебе не мала, – сказала вона. – З цього зробила висновок, що в тебе ніяких проблем.

      – Марджі!

      Вона засміялася. Вона не помилялася, в глибині душі Джонатан відчував провину: він справді рідко її провідував, якщо