Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

рахунок, – відповідаю я. – Ну чесне слово! Телефонувати мені просто додому!

      – Ой, ти мені нагадала. Стривай-но.

      Вона на мить зникає, потім знову з’являється зі стосом конвертів.

      – Я знайшла це в себе під ліжком, коли прибирала, а оця купа лежала на моєму туалетному столику… Ти, мабуть, забула їх у моїй кімнаті, – кривиться вона. – І, мабуть, це все рахунки.

      – О, дякую, – кажу я, жбурляючи конверти на ліжко.

      – Можливо… – вагаючись, мовить, Сьюз, – можливо, варто тобі оплатити кілька з них? Ну, розумієш, один-два.

      – Але ж я оплатила! – відповідаю здивовано. – Я їх усі оплатила в червні. Ти що, забула?

      – Ні-ні! – заперечує Сьюз. – Ні, звісно, не забула, – вона кусає губи. – Але річ у тому, Бекс…

      – У чому?

      – Ну… відтоді вже збігло трохи часу, правда? І, можливо, за цей час у тебе з’явилося кілька нових боргів.

      – Із червня? – я легенько всміхаюся. – Але ж він щойно минув! Чесне слово, Сьюз, не варто турбуватися. Адже… ну, візьмімо оцей, – я беру випадковий конверт. – Адже… ну, що я останнім часом купувала у «Маркс і Спенсер»? Та нічого!

      – А, он воно як, – відітхнувши, говорить Сьюз. – То це просто рахунок на… нуль фунтів, так?

      – Ну звісно ж, – запевняю я, розриваючи конверт. – Нуль! Ну, може, там… фунтів десять. Розумієш, якісь випадково куплені трусики…

      Я витягаю рахунок і дивлюся на нього. На мить мені відбирає мову.

      – Ну, скільки там? – збентежено питає Сьюз.

      – Тут… тут якась помилка, – мовлю я, силкуючись запхати аркуш назад у конверт. – Такого не може бути. Я їм напишу…

      – Дай-но поглянути! – Сьюз хапає рахунок, і очі в неї лізуть на лоба. – Триста шістдесят п’ять фунтів? Бекс…

      – Це, мабуть, помилка, – повторюю я, але вже не таким упевненим голосом.

      Раптом згадую шкіряні штани, які я купила на розпродажі біля Мармурової арки. І халат. І ті часи, коли я щодня трощила суші від «Маркс і Спенсер».

      З хвилину Сьюз пильно дивиться на мене, обличчя в неї перекошене від тривоги.

      – Бекс, як гадаєш – інші рахунки такі самі великі?

      Я мовчки беру конверт із «Селфріджес» і розриваю його. Ще не поглянувши на рахунок, пригадую хромовану соківницю, якої я просто не могла не купити… Я нею ще жодного разу навіть не користувалась. І ту сукню з хутряною облямівкою. Цікаво, де вона?

      – Скільки там?

      – Тут… тут достатньо, – відповідаю я, швидко запихаючи рахунок назад, доки вона не побачила, що там чотириста фунтів.

      Я відвертаюся, намагаючись заспокоїтися. Однак бентежусь і трохи гніваюся. Це все неправильно. Річ у тому, що я сплатила всі борги. На всіх картках. То… яка взагалі користь із тих карток, коли вони зараз же починають обростати новими величезними боргами? Чому? Краще відразу ж скласти руки.

      – Послухай, будь ласка. Не турбуйся, – мовить Сьюз. – Усе буде гаразд! Я нічого в цьому місяці з тебе не братиму за житло.

      – Ні! – вигукую я. – Не роби дурниць. Ти вже й так задосить мені допомогла. Не хочу бути винною тобі.