Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

атмосфера, цілковита тиша, непорушність… Я почуваюся надзвичайно очищеною і просвітленою просто тому, що опинилася тут. І знову трохи сором’язливо всміхаюся до черниці, а вона відкладає своє гаптування й дивиться на мене, ніби чекаючи, що я заговорю.

      – Мені дуже подобаються ваші свічки, – кажу я приглушеним, шанобливим голосом. – Вони з «Габітат»?

      – Ні, – відповідає черниця, трохи зчудовано. – Навряд.

      – А, ну добре.

      Я тихесенько позіхаю, бо мене й досі присипляє заміське повітря, і тут помічаю, що в мене надломився ніготь. Тож нечутно розстібаю сумку, виймаю пилочку й беруся його шліфувати. Черниця підводить очі, я засмучено всміхаюся, показуючи на свій ніготь (мовчки, бо не хочу порушувати цієї духовної атмосфери). Коли я закінчую, краєчок нігтя залишається облупленим, тож я беру швидкосохлий лак «Мейбеллін» і хутенько підфарбовую обпиляне.

      Весь цей час черниця дивиться на мене з якимось незрозумілим виразом і, щойно я перестаю, питає:

      – Люба моя, ви католичка?

      – Ну, правду кажучи, ні, – зізнаюсь я.

      – Ви про щось хотіли б поговорити?

      – Та… не те щоб… – захоплено проводжу я пальцями по лаві, на якій сиджу, і дружньо всміхаюся. – Чудове різьблення, правда ж? У вас всі меблі такі гарні?

      – Це ж каплиця, – відповідає вона, знову якось дивно зиркаючи на мене.

      – Ой, я розумію! Але знаєте, тепер багато хто встановлює такі лавки у себе вдома. Загалом, вони в тренді. Я читала в «Гарперс» статтю…

      – Дитя моє… – черниця підносить руку, перепиняючи мене. – Дитя моє, це місце духовного відпочинку. Місце тиші.

      – Знаю! – зчудовано відповідаю я. – Я по неї сюди й прийшла. По тишу.

      – Добре, – каже черниця, і ми знову замовкаємо.

      Удалині починає бити дзвін, і я постерігаю, що черниця заходиться щось тихесенько, нечутно бурмотіти. Цікаво, що вона говорить. Це нагадує мені, як, плетучи, моя бабуся шепотіла, який робить візерунок. Можливо, вона заплуталась у гаптуванні.

      – Ви дуже добре шиєте, – підбадьорливо мовлю я. – Що це буде?

      Вона трохи здригається й відкладає вишивання.

      – Люба моя… – озивається вона, глибоко зітхаючи, а тоді тепло всміхається до мене. – Люба моя, у нас дуже знамениті лавандові поля. Ви не хотіли б піти ними помилуватися?

      – Ні, мені й тут добре, – радісно всміхаюсь я до неї. – Я дуже рада тут сидіти з вами.

      Кутики губ у черниці трохи опускаються.

      – А склеп? – питає вона. – Таке вас не цікавить?

      – Не надто. Справді, не турбуйтеся. Мені не нудно! Тут просто так чудово. Так… спокійно. Неначе в «Звуках музики».

      Вона витріщається на мене, ніби я кажу маячню, і мені спадає на думку, що вона, певно, пробула в монастирі дуже довго і не знає, що таке «Звуки музики».

      – Це такий фільм… – берусь я пояснювати, а потім усвідомлюю, що вона може не знати навіть, що таке фільм. – Це ніби рухомі картинки, – обережно кажу я. – Їх показують на екрані. І там була така черниця Марія…

      – У нас є крамниця, – палко уриває мене жінка. – Крамниця. Як вам