Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

– Так, маєш! Мені слід просто довіряти Люкові, еге ж? А не слухати всіляких пліток і теревенів.

      – Саме так.

      Сьюз дістає стосик конвертів.

      – Ось, до речі, твої листи. І повідомлення.

      – О-о-о-о, дякую!

      Я приймаю той стосик, окрилена надією. Адже ніколи не знаєш, що могло статися, доки тебе не було, правда ж? Ану ж в одному з цих конвертів лист від давно зниклого друга, пропозиція про роботу твоєї мрії чи повідомлення, що ти виграла якусь подорож?!

      Утім, звісно, нічого такого там немає. Суцільні старі нудні рахунки, один за одним. Я з огидою перебираю їх усі, а потім кидаю на підлогу весь стос, не розпечатавши жодного листа.

      Знаєте, воно завжди так буває. Їдучи кудись, завжди думаєш, що, коли повернешся, на тебе чекатимуть купи захопливих конвертів: бандеролі, телеграми та листи, повні приголомшливих новин. І щоразу розчаровуєшся. Загалом, як на мене, давно варто створити якесь ТОВ «Пошта відпустки», що за помірну плату надсилатиме купу захопливих листів, щоб можна було хоч на щось сподіватися, повертаючись додому.

      Я переходжу до своїх телефонних повідомлень. Сьюз їх записувала дуже ретельно:

      Твоя мама: «Що ти вдягнеш на весілля Тома й Люсі?»

      Твоя мама: «Не вдягай фіолетового: зливатиметься з її капелюшком».

      Твоя мама: «Люк знає, що це ранковий прийом?»

      Твоя мама: «Люк же точно буде, так?»

      Девід Барроу: «Будь ласка, передзвоніть».

      Твоя мама…

      Стривайте-но. Девід Барроу. Хто це такий?

      – Гей, Сьюз! – гукаю я. – Девід Барроу не пояснював, хто він?

      – Ні, – відповідає Сьюз, з’являючись у вітальні. – Лише попросив, щоб ти йому потелефонувала.

      – Ну добре, – я знову розглядаю повідомлення. – А як він говорив?

      Сьюз морщить носа.

      – Ну, так, знаєш… Досить упевнено. Досить… поставлено.

      Заінтригована, я набираю номер. Девід Барроу. Здається, я про нього колись чула. Може, він кінопродюсер чи хтось такий!

      – Девід Барроу, – лунає його голос, і Сьюз має рацію: говорить він справді впевнено.

      – Добридень! – вітаюсь я. – Це Ребекка Блумвуд. Мені переказали, щоб я вам зателефонувала.

      – А, так, міс Блумвуд. Я менеджер з обслуговування поважних клієнтів «Ла Роза».

      – О, – я збентежено морщу обличчя. – «Ла Роза»? Що це, в біса, таке?..

      А, точно. Той модний бутик у Гемпстеді. Але я там була лише раз, сто років тому. То навіщо ж він мені телефонує?

      – Передовсім хочу сказати, яка це честь – мати серед своїх клієнтів телеведучу такого рівня.

      – О! Ну… дякую, – широко всміхаюсь я в телефон. – Мені теж це приємно.

      Просто чудово. Тепер точно зрозуміло, навіщо він телефонує. Вони хочуть безплатно подарувати мені якесь вбрання, правда ж? Або, може… Так!.. Вони хочуть, щоб я розробила для них нову колекцію! О Господи, так! Я стану дизайнером. Її називатимуть «колекцією Бекі Блумвуд». Простий, стильний, невибагливий одяг – можливо, одна-дві вечірні сукні…

      – Це просто формальний