Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

з машини, він каже, що йому треба поспішати. І зникає.

      Похнюпившись, я відмикаю двері квартири, і за мить Сьюз виходить зі своєї кімнати, тягнучи по підлозі великий, повний чорний сміттєвий пакет.

      – Привіт! – озивається вона. – Ти повернулася?

      – Так! – намагаюся відповісти веселим голосом. – Повернулася!

      Сьюз виходить із дверей, і я чую, як вона волочить чорний пакет сходами вниз і за двері під’їзду, а відтак підіймається назад до нашої квартири.

      – То як з’їздили? – ледь видихає вона, зачиняючи за собою двері.

      – Непогано, – відповідаю я, йдучи до своєї кімнати. – Вийшло… нічогенько.

      – Нічогенько? – очі в Сьюз звужуються, і вона рушає за мною. – Просто нічогенько?

      – Було… добре.

      – Добре? Бекс, що не так? Хіба ви не відпадно відтяглися?

      Я не хотіла нічого розповідати Сьюз, бо мені, зрештою, поки що нічого достеменно не відомо. До того ж я недавно прочитала в журналі, що парам слід намагатися самостійно розв’язувати свої проблеми, не вплутуючи інших. Але, дивлячись на її лагідне, приязне обличчя, я просто не можу стриматись. І чую власний голос:

      – Люк переїздить до Нью-Йорка.

      – Справді? – перепитує Сьюз, не втямивши головного. – Фантастика! Господи, я обожнюю Нью-Йорк. Я їздила туди три роки тому і…

      – Сьюз, він переїздить до Нью-Йорка, проте нічого мені не каже.

      – Ой, – спантеличилася Сьюз. – Он як…

      – І я не хочу порушувати цієї теми, бо взагалі нічого не мушу знати, але я весь час думаю: «Чому він мені нічого не сказав?» Він що, збирається просто… поїхати? – мовлю я знервовано, все вищим голосом. – Я що, просто отримаю листівку з «Емпайр Стейт Білдінґ» із підписом «Привіт, я оселився в Нью-Йорку, цілую, Люк»?

      – Ні! – відразу ж каже Сьюз. – Звісно, ні! Він так не вчинить.

      – Не вчинить?

      – Ні. Точно ні, – Сьюз згортає руки на грудях і на якусь мить замислюється, а потім підводить очі. – А ти взагалі впевнена, що він цього не казав? Коли ти засинала, чи замріялася, чи щось таке?

      Вона чекально дивиться на мене, і я на хвильку поринаю в думки, питаючи себе, чи може вона мати рацію. Можливо, він розповідав про це в машині, а я просто не слухала. Або вчора ввечері, коли я витріщалася на сумочку від Лулу Ґіннесс у тієї дівчини в барі… Та зрештою хитаю головою.

      – Ні, я б точно пам’ятала, якби він згадував Нью-Йорк, – жалюгідно опускаюсь я на ліжко. – Він просто нічого не говорить, бо збирається мене кинути.

      – Та не збирається! – заперечує Сьюз. – Ну чесно, Бекс, чоловіки ніколи нічого не розповідають. Вони просто такі і є, – вона переступає купу компакт-дисків і, схрещуючи ноги, сідає на ліжко поряд зі мною. – Мій брат не розповідав нічого, коли його зловили з наркотиками. Довелося нам про все дізнаватися з газет! А мій батько колись купив цілий острів, але мамі про це не сказав.

      – Справді?

      – О так! А потім і сам про нього забув. І згадав лише коли – як грім серед неба – отримав листа з запрошенням котити свиню в бочці.

      – Що робити?

      – Ой,