Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

я втуплююся в Сьюз, нічого не тямлячи. Аж раптом піднесено згадую. Ну звісно ж! Моя книжка про саморозвиток! Я ж саме збиралася щось із нею робити.

      Ну слава Богу. Ось і вихід. Усе, що мені треба, – мерщій написати свою книжку, отримати багато-багато грошей, і тоді я сплачу борги на всіх цих картках, а життя знову стане прекрасним. Ха! Не потрібні мені ніякі дурні кредити. Відразу ж і почну. Просто сьогодні ввечері!

      Насправді я нетерпляче чекаю, коли ж нарешті візьмуся до своєї книжки. Хочу торкнутися в ній багатьох важливих тем: бідності й багатства, порівняльного релігієзнавства… може, й філософії… Тобто я розумію, що видавці просто замовили звичайну книжку порад, але я не бачу жодної причини, чому б мені не копнути глибше.

      Загалом, якщо мені це справді добре вдасться, я могла б читати лекції. Господи, ото б круто було, правда ж? Я б могла стати таким собі гуру, навчала б усіх, як треба жити, подорожувала світом, і публіка б збігалася, щоб подивитися на мене й попросити моєї поради в будь-якому питанні…

      – Ну як воно? – питає Сьюз, що з’являється у дверях, обгорнута рушником, і я винувато підстрибую.

      Я вже довгенько сиджу за комп’ютером, але ще навіть не ввімкнула його.

      – Міркую, – пояснюю я, хутко дотягаюся до задньої панелі комп’ютера і клацаю кнопкою. – Ну, розумієш, зосереджую думку… і вимальовую цілісне полотно з окремих творчих спалахів.

      – Овва! – вигукує Сьюз, дивлячись на мене мало не з побожним захватом. – Просто дивовижно. Це складно?

      – Та не дуже, – відповідаю я, трохи подумавши. – Загалом, доволі просто.

      Комп’ютер вмикається з феєрверком звуків і кольорів, і ми вдвох зачаровано споглядаємо його.

      – Ого! – знову захоплюється Сьюз. – Це ти так зробила?

      – Ммм… так, – відповідаю я.

      І це щирісінька правда. Ну, це ж я його ввімкнула.

      – Боже, ти така розумничка, Бекс! – захоплено видихає Сьюз. – І як гадаєш, коли ти закінчиш?

      – О, сподіваюся, скоро, – безжурно відповідаю я. – Ну, розумієш, головне – почати.

      – То я піду, не буду заважати, – мовить Сьюз. – Я лише хотіла позичити в тебе сукню на вечір.

      – Он як, – зацікавлено кажу я. – А куди ти йдеш?

      – На вечірку до Венеції, – каже Сьюз. – Хочеш теж піти? Ну ходімо! Всі йдуть!

      На мить я спокушаюсь. Я кілька разів бачилася з Венецією і знаю, що вона влаштовує приголомшливі вечірки в будинку своїх батьків у Кенсінґтоні.

      – Ні, – нарешті відповідаю я. – Краще залишуся вдома. Мені ж треба працювати.

      – Ну от, – обличчя Сьюз на мить оповиває смуток. – Але ж сукню ти мені позичиш, правда?

      – Ну звісно, – я на мить морщу обличчя, глибоко замислюючись. – Чому б тобі не вдягти мою нову сукню «Токка» з твоїми червоними туфлями та моїм палантином «Інгліш Ексентрик»?

      – Те, що треба! – каже Сьюз і йде до моєї шафи. – Дякую, Бекс. І… можна я прихоплю ще трусики? – додає вона мимохідь. – І ще колготи, а також трохи косметики?

      Я повертаюсь у своєму кріслі й пильно до неї придивляюся.

      – Сьюз, ти, коли розмотлошувала кімнату, хоч щось залишила?

      – Звичайно ж,