Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

це все? – вражено питає Люк, а я стримую смішок.

      Ха! Тепер він знатиме, хто вміє не набирати багато речей.

      Я така задоволена собою. У цій валізці лежить лише моя косметика й шампунь, але ж Люкові не конче про це знати, правда?

      – Так, усе, – відповідаю я, злегка зводячи брови. – Ти ж сказав не набирати зайвого.

      – Авжеж, сказав, – погоджується Люк. – Але щоб так… – він киває на валізу. – Я приголомшений.

      Поки він відмикає багажник, я сідаю за кермо і приладновую сидіння, щоб діставати до педалей. Завжди мріяла кермувати кабріолетом!

      Багажник із грюкотом зачиняється, з’являється Люк і спантеличено дивиться на мене.

      – Ти кермуватимеш, чи що?

      – Думаю, може, частину шляху, – відповідаю недбало. – Щоб не напружувати тебе. Ти ж розумієш, дуже небезпечно кермувати машиною надто довго.

      – А ти точно впораєшся за кермом у цьому взутті?

      Він дивиться на мої клементинові сандалі, і я мушу згодитись, що підбори трохи високі для педалей. Але вголос цього визнавати не збираюся.

      – Вони нові? – додає він, уважніше приглядаючись.

      Я мало не такаю, аж тут згадую, що, коли ми востаннє бачились, я була в новому взутті. І впередостаннє також. Якась дивна низка випадковостей.

      Натомість відповідаю:

      – Та ні! Сто років як купила. Правду кажучи… – відкашлююсь я. – Це моє взуття для кермування.

      – Взуття для кермування, – глузливо передражнює Люк.

      – Так, – підтверджую я і заводжу машину, поки він не встиг більше нічого сказати. Боже, яке крутезне авто! Воно неперевершено реве й немов скрикує, коли я перемикаю передачу.

      – Бекі…

      – Все чудово! – запевняю я, повагом їдучи автостоянкою на вулицю.

      О, це просто зоряна мить. Цікаво, чи бачить мене хтось. Може, Емма або Рорі визирають з вікна. І той хвацький хлопець, що вважає себе таким крутим на своєму байку. Ха! В нього ж немає кабріолета, правда? Ніби випадково я натискаю на кнопку сигналу і, коли лунає гудок, помічаю щонайменше трьох людей, які озираються, щоб поглянути. Ха! Дивіться на мене! Ха-ха-ха…

      – Квіточко моя, – каже Люк. – Ти спричинила затор.

      Я дивлюся в дзеркало заднього огляду – за мною повзуть три автомобілі. Досить дивно, я не так уже й повільно їду.

      – Спробуй-но прискоритися трохи, – радить Люк. – Хоч миль до десяти на годину, приміром.

      – Я так і чиню, – ображено відповідаю я. – Ти ж не думаєш, ніби я зірвуся з місця й помчу зі швидкістю мільйон миль на годину! Чув коли-небудь про обмеження швидкості?

      Я наближаюся до виїзду, безжурно всміхаюся черговому біля воріт, що зчудовано витріщається на мене, і вивертаю на дорогу. Блимаю лівим поворотом, востаннє озираюся, видивляючись, чи не з’явився хто зі знайомих і чи не розглядає мене захоплено. Потім, коли машина позад мене починає сигналити, я обережно виїжджаю на тротуар.

      – Ну от, – кажу. – Твоя черга.

      – Моя черга? – Люк витріщається на мене. – Вже?

      – Мені треба подбати про нігті,