Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

завтра? – повторюю я і коротко гигикаю. – Однак ти не можеш улаштувати зустріч. Ми ж будемо в готелі.

      – Як і ті, з ким мені треба погомоніти, – каже Люк. – Я їх туди запросив.

      Я приголомшено дивлюся на нього.

      – Ти запросив своїх бізнесменів у нашу відпустку?

      – Тільки на зустріч, – пояснює Люк. – Решту часу ми будемо тільки вдвох.

      – І довго триватиме ця зустріч? – вигукую я. – Можеш не відповідати! Увесь день.

      Я просто повірити не можу. Після того, як я стільки чекала, раділа, складала речі…

      – Бекі, усе не так вже й погано…

      – Ти обіцяв знайти вільний час! Говорив, що ми чудово, романтично відпочинемо разом.

      – Ми чудово, романтично відпочинемо разом.

      – З усіма твоїми друзями-бізнесменами? З усіма твоїми жахливими партнерами? Налагоджуючи ділові стосунки, як… як схиблені психи?!

      – Вони не будуть налагоджувати стосунків з нами, – мовить Люк з усмішкою. – Бекі…

      Він тягнеться до моєї руки, але я її відсмикую.

      – Чесно кажучи, я взагалі не розумію, навіщо мені туди їхати, якщо це все просто твоя ділова подорож, – випалюю я, почуваючись жалюгідно. – Я могла б з таким самим успіхом залишитися вдома. А проте… – я відчиняю дверцята автомобіля. – Я, мабуть, піду додому просто зараз. Викличу таксі зі студії.

      Я грюкаю дверцятами і йду вулицею, підбори клементинових сандаль цокають по гарячому тротуару. Вже майже коло воріт студії я чую Люків голос – такий гучний, що кілька перехожих озираються на нас.

      – Бекі! Почекай!

      Я зупиняюсь, повільно обертаюся на місці й бачу, як він стоїть у машині, набираючи номер на своєму мобільному телефоні.

      – Що ти робиш? – підозріливо питаю я.

      – Телефоную своїм жахливим партнерам, – пояснює Люк. – Щоб усе відкласти. Скасувати.

      Я згортаю руки на грудях і мружуся на нього.

      – Алло! – мовить він. – Кімнату 301, будь ласка. Майкла Елліса. Дякую. Мабуть, мені доведеться летіти на зустріч у Вашинґтон, – пояснює він мені байдужим голосом. – Або чекати іншого разу, коли він та його колеги зберуться всі гуртом у Великій Британії. А чекати, либонь, доведеться довгенько, бо в них усіх божевільні графіки. Та, зрештою, це ж лише бізнес. Просто якась угода. Просто можливість, на яку я чекав цілих…

      – Ой… припини вже! – відчайдушно мовлю я. – Припини. Влаштовуй свою дурнувату зустріч.

      – Ти впевнена? – перепитує Люк, затуляючи слухавку рукою. – Цілком упевнена?

      – Звичайно, – відповідаю я, невдоволено стенувши плечима. – Якщо це так важливо…

      – Це неймовірно важливо, – каже Люк і зазирає мені в очі, раптом стаючи дуже серйозним. – Повір мені, якби не це, я б так не вчинив.

      Я повільно вертаюся назад до машини, і Люк відкладає свій телефон.

      – Дякую, Бекі, – каже він, коли я сідаю в авто. – Справді, дякую.

      Він лагідно торкається моєї щоки, відтак встромляє ключ і запускає двигун.

      Коли ми наближаємося до світлофора, я дивлюся на нього, а потім на телефон, що й досі стирчить з його кишені.

      – Ти