Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

питає Люк.

      – Цілком! – відповідаю я і нетвердо йду до нього, трохи дратуючись через багнюку навкруги.

      Гравій рипить у нас під ногами, ми підходимо до готелю – і, маю визнати, я вражена. Це великий старовинний заміський будинок, з гарними садками, сучасними скульптурами в тих садках і з власним кінотеатром, – так написано у брошурі. Люк тут уже бував. Він каже, що це його улюблений готель. А ще сюди навідується багато хто з зірок! Мадонна, здається… (Чи Мелані Чизголм зі „Спайс Герлз“? Ну, хтось точно був.) Але вони, либонь, намагаються залишатися непоміченими, живуть у якомусь окремому флігелі, а працівники готелю зайвого не патякають.

      Утім, коли ми йдемо на рецепцію, я уважно роззираюся – про всяк випадок. Там повно крутьків у модних окулярах та джинсах, і якась білявка, схожа на відому зірку, і ще…

      Боже мій! Із захоплення я вклякаю на місці. Це ж він, правда? Це Елтон Джон! Сам Елтон Джон стоїть просто тут, лише за кілька…

      Аж тут він озирається і… виявляється непоказним хлопцем у куртці й окулярах. А хай йому!.. І все ж, це був майже Елтон Джон.

      Ми підходимо до стійки рецепції, і нам усміхається консьєрж у модному піджаку „Неру“.

      – Добридень, містере Брендон, – каже він. – І міс Блумвуд. Ласкаво просимо до „Блеклі-Голлу“!

      Він знає, хто ми! Нам навіть не довелося рекомендуватися! Недарма сюди всілякі зірки їздять.

      – Я поселив вас у дев’ятому номері, – мовить він, коли Люк починає заповнювати папери. – Вікна виходять на трояндовий садок.

      – Чудово, – каже Люк. – Бекі, яку газету ти хочеш отримувати вранці?

      – „Файненшел Таймс“, – упевнено відповідаю я.

      – Авжеж, – кидає Люк, щось пишучи. – Тож одну „Файненшел Таймс“ і „Дейлі Ворлд“ для мене.

      Я підозріливо зиркаю на нього, але його обличчя лишається незворушним.

      – Вам уранці подати чай? – питає консьєрж, клацаючи комп’ютером. – Чи каву?

      – Каву, будь ласка, – каже Люк. – Нам обом, думаю…

      Він запитливо дивиться на мене, і я киваю.

      – У вашому номері буде пляшка шампанського за рахунок закладу, – пояснює консьєрж. – Також можете цілу добу замовляти їжу та напої в номер.

      Це дійсно топове місце. Тут усіх упізнають на обличчя, дарують шампанське і ніхто досі не прохопився про мій пакунок від „Швидкої доставки“. Звісно, тут усвідомлюють, що це конфіденційне питання. Розуміють, що дівчина не завжди хоче, щоб її хлопець знав про кожен пакунок, привезений для неї, і чекають, доки Люк зникне, перш ніж мене повідомити. Ось воно, клієнтоорієнтоване обслуговування! Ось чому варто зупинятися в хороших готелях.

      – Коли вам ще щось буде потрібне, міс Блумвуд, – каже консьєрж, багатозначно дивлячись мені в очі, – будь ласка, не соромтеся звертатися до мене.

      Бачите? Приховане інформування і все таке.

      – Неодмінно, не хвилюйтеся, – відповідаю я, з розумінням усміхаючись йому. – Лише за мить.

      Я показую очима на Люка, а консьєрж дивиться байдуже, неначе й гадки не має, про що