Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

пакунок має бути. Я надіслала його вчора „Швидкою доставкою“. До „Блеклі-Голлу“.

      Консьєрж спохмурнів.

      – Шарлотто! – гукає він у якусь службову кімнату. – Чи доставляли посилку для Ребекки Блумвуд?

      – Ні, – з’являється Шарлотта. – Коли вона мала прийти?

      – Сьогодні вранці, – пояснюю я, намагаючись стримати відчай.

      Що завгодно, куди завгодно, до завтрашнього ранку! Адже вона має бути десь тут, правда ж?

      – Вибачте, – каже Шарлотта, – але ми нічого не отримували. Це було дуже важливо?

      – Ребекко? – долинає голос зі сходів.

      Обернувшись, я бачу Люка, що дивиться на мене.

      – Щось не так?

      О Боже!

      – Ні! – радісно запевняю я. – Звісно, ні! Що, в біса, могло піти не так?

      Я рвучко відвертаюся від стійки, і доки ні Шарлотта, ні консьєрж не встигли нічого сказати, поспішаю до сходів.

      – Усе добре? – питає він, коли я до нього підходжу, і всміхається мені.

      – Звісно! – відповідаю я голосом, на кілька тонів вищим, аніж зазвичай. – Усе чудово!

      Це просто неможливо. У мене немає одягу.

      Я у відпустці з Люком, в крутезному готелі, – і в мене немає одягу. Що мені робити?

      Я не можу зізнатися йому в усьому. Я просто не можу зізнатися, що моя валізка – то лише вершечок одягового айсберга. Не можу, після того, як я страшенно цим хизувалася. „Доведеться… імпровізувати, – розпачливо думаю я, коли ми завертаємо і йдемо ще одним розкішним коридором. – Убратися в його одяг, як Енні Голл або… або обірвати фіранки, знайти швацьке приладдя… і швидко навчитися шити…“

      – Усе добре? – питає Люк, і я ледь усміхаюсь у відповідь.

      „Заспокойся, – твердо наказую я собі. – Просто… заспокойся“. Пакунок неодмінно приїде завтра вранці, тож треба протриматися лише одну ніч. Принаймні косметика моя зі мною…»

      – Прийшли, – каже Люк, зупиняється біля дверей і відмикає їх. – Як тобі?

      Ого! Доки я оглядаю величезну простору кімнату, моя тривога на якусь мить відступає. Тепер я розумію, чому Люкові так подобається цей готель. Він просто розкішний – точнісінько як його квартира, з безкраїм білим ліжком, накритим величезною вафельною ковдрою, з найсучаснішим музичним центром та двома замшевими диванами.

      – Ти на ванну поглянь, – припрошує Люк.

      Іду за ним і… Я просто приголомшена. Величезна заглиблена ванна-джакузі, оздоблена мозаїкою, а над нею – найбільший душ, який мені тільки доводилося бачити, і ціла поличка найвишуканіших ароматичних олійок.

      Може, варто мені просто просидіти всі вихідні у ванні.

      – Так, – мовить він, повертаючись до кімнати. – Не знаю, що ти хотіла б зробити… – він підходить до своєї валізи, клацає замком, відмикаючи її, – і я бачу щільні ряди сорочок, випрасуваних його домогосподинею. – Але, думаю, спершу варто розкласти одяг…

      – Розкласти одяг! Звісно, – весело погоджуюсь я і йду до своєї маленької валізки, торкаюся застібки, однак не розстібаю її. – Та чи не краще… – раптом випалюю я, ніби це щойно спало мені на думку, – чи не краще нам піти чогось випити? А з речами розберемося