Чигиринський сотник. Леонід Кононович

що там такого? – питає Михась.

      – Вовки нас опали!

      Скотився Михась із печі та за дідом. Як вибігли вони на ґанок, то на кошарі й стріхи не видно було – тільки сірі спини вовтузяться.

      – Набивай мушкети! – каже Чурай онукові.

      А сам як бабахне із горлача цілою жменею куль – вовківня так і покотилася зі стріхи. Вавкання та скавуління таке знялося, що хоч вуха затикай.

      – На ось-о! – каже Михась та й тицяє дідові набитого мушкета.

      Коли ж тут підскакує до ґанку здоровезний сіроманець. Уже й пащу роззявив, а Михась ухопив пістоля та й гукнув йому простісінько в пащу.

      – Діду, – кричить, – діду, я його забив!

      А старий тільки зиркнув на нього.

      – Заряджай, – каже, – оружжя… ще не край!

      Коли ж і наймити наспіли з огневою стрільбою. Всеньку ніч воювали вони з тою вовківнею, бо збіглася її тьма-тьменна, аж пополудні другого дня уступилися сіроманці з обійстя й, завиваючи, довгою ґерелицею[12] погнали через річку на Дрижиполе, – а дід із онуком раптом утямили, що мороз пересівся й настала одволога.

      Химерна погода бувала за тої старосвітчини! Під вечір повіяв вітер із Криму, і за кількоро день прийшла така теплінь, що всі річки перетворилися на справжнісінькі потоки. На Стрітення снігу й призтаки вже не було; лягма лежали торішні трави у полях, а на Дрижиполі знову закрякали качки, що зимували в комиші. Як минуло Благовіщення, то земля вже травою вкрилася і так протряхла, що можна було й із плугами виходити у поле.

      Отоді й сталося з Михасем диво, про яке потім довго на хуторі балакали.

      Якось увечері погнав він пасти волів за річку. Поки брід переїхав, поки випряг паровицю та ярмо зняв, уже й темно стало. Пішли собі воли попасом, а Михась ліг у драбиняку і руки за голову заклав. Так натомився малий козак, що не зчувся, як і заснув.

      Прокинувся він од того, наче хтось його під бока штовхнув. Дивиться, а кругом видно, як удень.

      «Оце заспав! – думає собі Михась. – У полі, напевне, вже й заждалися мене… ото, скажуть, ледацюга!»

      Та виліз притьмом із драбиняка, волів запріг і гайда до річки. Як під’їхав до броду, то спинилися воли напитися. А Михась у небо глянув та й бачить, що стоїть над обрієм кружало, червоне, мов жар.

      «Та що се таке зо мною! – злякався малий козак. – Се ж місяць зійшов, а я воли запріг та в поле їду! Хто ж се зо сну підняв мене?!»

      – То я тебе збудив, небоже, – озвався хтось іззаду.

      Озирнувся Михась, а на возі сидить якийсь чоловік.

      – Не бійся, – каже, – лиха я тобі не зроблю! Одвези мене у Ксьондзів ліс на Ксьондзову леваду, а я тобі за теє заплачу.

      Хтів було сказати Михась в одвіт, що до того лісу й пішки можна дійти, та не зміг і язиком повернути, такий страх його пійняв. Обернув тоді він паровицю та й поїхав через поле, сам себе не тямлячи.

      А місяць вище й вище підбивався у небі, заливаючи усе довкруги примарним зеленкуватим сяєвом. Їде Михась мов уві

12

Ґерелиця (вживалося лише стосовно живих істот) – низка.