Чигиринський сотник. Леонід Кононович

січові діди, межує він і з Пеклом, де клятий Чорнобог править. Недарма стільки нечисти на Базавлуці водиться.

      – Та певно, певно. – каже Барило. – Хтів Дряпайло домовитися з ними, та хіба з пекельним поріддям добалакаєшся? Три слова не встиг сказати, як поцілила його клята бісурканя ганджаром[9] навкидя! А ми тоді не довго думали – вдарили на них і рознесли на шаблях, що й одна душа не спаслася!..

      – Відбивалися вони до остатнього… – укинув Шкурлат.

      – Вміли меча з руки в руку перекидати, кляті пекельниці! – кивнув Барило. – Страшні та кощаві, як ті мерці, а рубалися мов несамовиті. Як скінчився той бій, то заквилило щось поміж трупами. Взяв я той сповиток, а в нім дитина була, що по неї ми їхали.

      Довго мовчав Чурай, понуривши чубату голову.

      – Бачу я, – каже урешті, – з нелюдськими силами Петро мій водився. А хто з ними до спілки стає, той довго не задержиться на білому світі. Чого ж він отсе не обзивався стільки год?

      – На Січі пробував попервах, та як мали оддати його на смерть, – каже Барило, – то зізнався він мені, що в Остатній кріпості був три годи. А смертному чоловікові, каже, там один год – як один день минає. Коли почав Павлюга козацтво із зимівників та лежів[10] скликати, то й син твій одгукнувся. Кінь під ним, як змій, оружжя дороге і панцир старосвітський.

      – Той панцир один цілого табуна коней вартий був!.. – укинув Шкурлат.

      Чурай понуро кивнув.

      – Тож бо воно і є. Не можна смертному з безсмертними знатися!

      – Чому ж то? – питає Барило.

      – Поляниці тії, – каже старий, – Матері Божій служать. Мало їх лишилося на світі, то подарував їм Батько Троян вічну молодість. Та як полюбить котра смертного чоловіка, то довго вже не житиме… І козак той хутко загине.

      – Либонь, недарма загадав мені Петро тую дитину до роду одвезти. – каже Барило.

      – Певно, що недарма, – каже старий. – Бач, як лихо на них окошилося, що погинули всі до їдної!..

      Козаки й загомоніли.

      – А чи ж правда цьому всьому? – питається урешті Шкурлат, що на лаві сидів, простягнувши перев’язану ногу. – Таке хіба в казках почуєш.

      – Не віриш – не слухай! – каже Чурай. – Тільки не вперше долають нас кляті ляхи, та й, либонь, не востаннє.

      – А то чом? – питають козаки.

      – Ще ззамолоду чував я на Січі: все це од того, що забули в Україні правдиву віру. Як молилися наші щурі да пращурі Батькові Трояну й Матері Божій, Пречистій Ладі, то помагали їм у бою і земні сили, й небесні.

      Та й ще по чарці налляв. Тут і Горпина з дівчатами печене порося принесла на тарелі.

      – А що малюк? – питає Чурай.

      – Як не вмре, то буде жити. Відкіля його привезли?

      – Із Запорожжя.

      – А годували чим?

      Почухав Барило потилицю.

      – Зробив я йому таку ляльку з житнього м’якуша, то він ссав. Та ще медом напували.

      – А горілкою напувати не додумалися? – питає Горпина.

      – Та хотіли було… – каже Шкурлат.

      – І

9

Ганджар – двосічний стилет, закривлений на кінці.

10

Лежі (вживалося лише в множині) – місця, де зимували запорожці після повернення на волость.