Чигиринський сотник. Леонід Кононович

То нам треба тим лісом їхати?

      Старий крутнув головою.

      – Та ні, Господь милував! Подалися навпростець, то десь біля річки їх і переймемо. Побачиш дивину, яку рідко на білому світі узуздріти можна!

      – А що ж воно за лихо таке отсе ми гонимо? – спитався циган.

      Тут отаман, що їхав попереду, озирнувся і махнув рукою, показуючи на високу могилу, що височіла над річкою. Без слів уторопали його братчики – шмагонули коней й притьма завернули у видолинок, котрий ту могилу огинав. Як проїхали його ступою і попереду забіліла річкова крига, отаман спинив коня і прислухався.

      Крізь сумне зітхання вітру дедалі гучніше й виразніше чутно було тупіт і люте хоркання – таке, наче стадо свиней біжить кригою.

      – Що се?! – пошепки поспитав циган.

      – А он дивися! – криво посміхнувся січовик, мацаючи шаблю при боці. – Циганчатам колись розкажеш, що то за дива в Запорожжі кояться!..

      Хтів було циган ще щось сказати, та так і завмерли тії слова у нього на вустах.

      З-за річкової кручі, хоркаючи, сапаючи і повискуючи, висипало стадо диких вепрів. Здоровезні та горбаті були вони, мов каменюки, усі в довгій бурій щетині, а з пащ стриміли криві жовті ікла. На кожному вепрові сиділа верхи старезна кощава відьма зо щитом на плечі та мечем при боці. Коси тих войовниць були розпущені й летіли за вітром, а вони знай свистіли та гойкали, підганяючи своїх коней.

      – Матер Божа!.. – прошепотів циган.

      – А що, гарні? – озвався старий козак. – Бісурканями їх звуть, бо з бісами да чортами сії почвари водяться!

      – Гей! – крикнув тут отаман і свиснув у два пальці, аж коні з переляку поприсідали.

      Стадо вже до берега завернуло, та, зачувши той свист, вмить у клин вишикувалося. А запорожці виїхали притьмом із видолинка і стали перед лавою, що наїжачилася мечами та списами.

      – Що треба смертним од безсмертних? – спиталася одноока бісурканя, котора на чолі стояла.

      Виїхав тоді з гурту старий козак і руку на шаблю поклав.

      – Оддай те, що в Остатній кріпості взяла, відюхо!

      Загаласували бісуркані, та одноока махнула їм, щоб замовкли.

      – Не ставай поперек дороги, діду! Те, що ми взяли, Триглаву належить, а не вам!

      – Належить воно Січі Запорозькій, бо з козацького насіння пішло! – відказав запорожець. – А ви Остатню кріпость спалили і вбили ту, що його породила! Віддай, ще раз кажу!

      – А як не оддам, то що буде?

      – Поляжете тут усі, й круки ваші очі видзьобають.

      Зареготалися відьми на тії слова, а одноока озирнулася через плече й каже:

      – Літавиці в’ються над Базавлуцьким пралісом… чекають на здобич, котору ми в Остатній кріпості одвоювали! А понесуть вони її до батька Триглава, що Чорнобогом зветься, владаря землі та неба. Йому ти хочеш на заваді стати?

      – Не взивай клятого паном землі та неба, бо тільки Дажбог усім тим владає!

      – Як Чорнобога і Трояна війська на річці Самарі зійшлися, то навіть Семеро, яких Троян до життя покликав, не змогли звести нас зо