Чигиринський сотник. Леонід Кононович

каже Михась. – Та й що?

      – Схожа вона на образ Матери Лади, Пресвятої Покрови, яка хоронить від напасти нашу землю. Колись молилися люде Покрові, то вона й боронила їх від лиха. А як забули її, то прийшли в Україну наїздники та й запрягли козацький люд у ярмо.

      Михась і замислився.

      – Та й що ж мені отсе робити тепер із цією лялькою? – питає нарешті.

      – Носи, як тобі вже її подарували, – каже йому дід. – Либонь, недарма потрапила вона у сей світ.

      – А що ж із того буде?

      – Господь його святий зна. – Дід зітхнув. – Не бійся, сину, – що буде, те буде, а чого не буде, того – будь певен! – таки не буде! Тримай ось.

      Та й віддав йому тую ляльку.

      Взяв її Михась, поворозку на шию надів, а ляльку сховав за пазуху. Як опинилася вона в нього на грудях, стало йому так спокійно, наче він якесь добре діло зробив. Зняв тоді він ярмо з воза та й пішов волів запрягати, бо вже пора було й у поле їхати.

ІІІ

      Минуло кілька день, та й забувся Михась за тую пригоду. А тим часом і сіяти почали – стільки роботи навесні, що ніколи і вгору глянути.

      Якось надвечір поралися дід з онуком у дворі, аж заторохтіло щось попід частоколом. Дивляться, під’їжджає до воріт балагульський віз, а на передку чоловік сидить у киреї.

      – Здрастуйте, – каже, – люде-небораки! Нехай живуть і пасуться ваші кури, гуси, свині та собаки!

      – Здоров і ти, як не жартуєш… – одвічає дід. – А що доброго скажеш?

      Зіскочив чоловік додолу й віжки на воза кинув. – Отсе, – каже, – такий голодний, що й переночувати ніде! Зморився та в дорозі підбився, аж глядь – коло вашого хутора опинився. Як пустите до хати, то не буде вам за теє ніякої заплати.

      Дід і всміхнувся під вусом.

      – О, – каже, – се ти дотепно вимудрував! Мартопляс[15] чи що?

      – Угадав, пане господарю! – каже чоловік. – Штукар я мандрований, тертий да практикований!

      Як дасте хліба кусок і в повітці куток, то багацько всього побачите, зарегочетеся ще й заплачете…

      – А що ж такого ти нам покажеш, дядьку? – не втерпів Михась.

      – Фиглі-миглі да всякі щиглі! – каже чоловік. І раптом витріщився на діда здивовано. – Гей, пане господарю, а що то в тебе таке?

      – Де?

      – А за пазухою!

      Не встиг він теє сказати, а в діда під сорочкою щось як затріпоче! Замахав старий руками і давай по двориську бігати з переляку, а потім коміра розшморгнути здогадався – звідти курка і вилетіла, перелякано кудкудакаючи.

      – Ху, – втираючи лоба, каже дід, – як се вона там опинилася?!

      – Був якось і я перелякався, – каже штукар, – побіг да й у церкві сховався. Думав, боги помагають, коли ж там попи п’ють да гуляють! Захтілося отсе й мені чарку перехилити да ковбасою й шинкою закусити.

      – То се ти мені тую курку за пазуху запхнув?

      – А гарно вийшло, правда ж?

      – Та незлецько. – каже дід. – Добре, як ти такий штукар вдатний, то ходи до хати. Все одно вечеряти пора.

      Як зайшли всі троє до світлиці, то прибулець перехрестився до образів та й каже:

      – Слава

15

Мартопляс – фокусник, акробат, блазень, штукар.