Чигиринський сотник. Леонід Кононович

раз, крикнув другий, а вони так розігналися, що спинитися не можуть. Вже й ставок зблиснув о ліву руч, за ним верби купою, а праворуч глибоке провалля, де челядь завжди глину брала. Незчувся Михась, як воли ставок поминули, ходу наддали – прямісінько в теє глинисько завертають.

      «Господе, Твоя воля! – жахнувся малий козак. – Таж як гримнемо з цієї кручі, то й кісток не зберемо!»

      І з воза зіскочив.

      – Стій, – кричить, – рябий! Стій, муругий!

      Насилу він сказав ото теє, як щезло все – і глинисько, і гребля, і ставок. Дивиться малий козак, а воли коло броду стоять. Зиркнув на воза, коли ж торбину мов корова язиком злизала.

      Він і шапкою об землю кинув спересердя.

      – А нех йому всячина! – каже. – Так воно і вийшло, як той чоловік мені говорив!..

      Та й більше нічого не сказав. Приїхав додому і розпрягає волів коло обори. Аж рипнули двері, й зі стайні дід виглянув.

      – А чого се пригнався так рано? – питає. Коли ж глянув на волів і за голову взявся. – Де ж се ти гасав, іродів сину… он худоба геть у милі!

      Михась і голову похнюпив.

      – Лихо, – каже, – зо мною скоїлося, дідуню!

      Та й розказав усе, як було.

      Насупився дід, почувши, що то за диво з ним приключилося. Довго мовчав, а тоді погладив його по голові й каже:

      – То нечиста сила тебе водила, сину… Лягай спати, а рано розберемося.

      І пішов до стайні. А Михась ліг у стодолі та й заснув.

      Над ранком йому приснився дивний сон. Таке, наче лежить він у стодолі, аж одчиняються двері й заходить отой чоловік, що торбину йому дав. Спинився над ним та й головою похитав.

      «Ох, козаче, – каже, – бачу, не прийняв ти моєї заплати…»

      Михась і засоромився.

      «Не винен, – каже, – я! Так опентала[13] нечиста сила мене, що здалося, наче воли у прірву завертають…. Та вже дідько їх бере, тії гроші!»

      Засміявся тоді чоловік.

      «Тож бо, – каже, – й воно! Якби був ти крамарем чи гречкосієм, то хіба випустив би тії червінці з рук? Козацька в тебе душа, а її за гроші не купиш!»

      Та й розшморгнув комір, дістав щось із-за пазухи і дає Михасеві.

      «Отсе тобі, – каже, – за те, що завіз мене до тої левади…»

      Глянув малий козак, а то якась лялька. Й поворозка до неї причеплена, щоб на шиї носити.

      «Се воно мені служити буде, чи як?» – питає.

      «Не воно тобі служитиме, а ти йому, – каже той чоловік. – А що буде, то сам побачиш…»

      Та обернувся і вийшов зі стодоли.

      Кинувся Михась зі сну і сам себе не тямить од жаху.

      – Господе, твоя воля! – каже, підводячись. – Ото вже наснилося, нехай йому всячина!

      І надвір вийшов. Там уже сонце зійшло, і дід порався коло воза.

      – То що, – каже, – сину, виспався вже?

      Михась і рукою махнув.

      – Та хай воно тямиться… таке привиділося, що й досі страшно!

      Та й розказав, що то за сон йому наснився. А дід вислухав та й питає:

      – То се той самий чоловік був?

      – Той, – каже Михась. – Ні лиця,

13

Опентала – стуманила голову.