Ініціація. Клубне видання. Люко Дашвар

і блідооким есесівцем-куклукскланівцем. Стоїть над шахівницею, хижо дивиться на нотаріуса, що він тремтить навпроти. Не старий дід Реформаторський – молодий ситий нотаріус Герман Швець із коштовним годинником на лівій руці. І просить Тимура: відпусти, не вбивай, не хочу помирати, я зникну, і ти більше ніколи не почуєш про мене.

      – Герман, – шепочу з прикрістю. Так хочеться викинути з голови сумнівну пригоду, що я сама знайшла її на свою голову. Та хіба вийде? Якби ж я не малювала того контуру білим! Якби просто пішла чи взагалі не пхалася до квартири нотаріуса.

      – А сон! – нагадую сама собі, остаточно заплутуюся. Сон же був! Він виник не через мої примхи чи придуркуваті спонтанні вчинки. Через щось набагато вагоміше. Сон був. А нотаріус зник.

      Де ж ти, Германе? Забуваю про старого Реформаторського. Підхоплююся – ходити, думати.

      Раптовий дзвінок у двері обриває думки. Лишається одна, б’ється істерично: то Герман! Герман прийшов!

      Іду до дверей і чомусь фатально вірю: так, то Герман. За дверима. У коридорі. Живий. Прийшов, аби… Аби що?

      Припадаю до дверного очка. Кров відливає від голови, і не розумію: зраділа чи засмутилася.

      – Ромко, ти пізніше не міг припхатися?! – відступаю від дверей, пропускаю всередину брата і його ротвейлерів Брайана та Брукс. Брукс – дівчинка, може, тому я люблю її більше. Брайан – вихований джентльмен, але те мене чомусь не надто гріє.

      – Хіба пізно? Ти ще не спиш, – спокійно відказує брат, іде кімнатою, без запрошення падає на диван. Брукс і Брайан услід за ним – плиг!

      – Так! Собак з дивана прибрав! Швидко! – у нас із братом давно вибудувані стійкі відносини. Я молодша на два роки, але завжди почувалася старшою. Тому і поводжуся з Ромою відповідно. Я для брата – як він для своїх ротвейлерів. Головна.

      – Ти психована сьогодні. Проблеми? – Брат наказує ротвейлерам покинути тепле місце, дивиться на мене насторожено.

      Знаю я цей погляд. Ще кілька слів про футбол-погоду-політику-здоров’я (найбільш імовірне підкреслити), потім обов’язково про улюблених Брайана та Брукс, куди ж без них, і, нарешті, про головне. Про гроші. Чому я весь час позичаю братові гроші?

      «У мене немає проблем, бо я вкалую, аж поки не падаю! – проситься відповісти язик. – Це ти весь час без грошей, бо тебе звідусіль звільняють!»

      Хіба ж неправда? Сім років тому, коли я тільки з’їхала від батьків, Ромка ще дисципліновано працював у великій оптовій компанії, познайомився там із привітною волинянкою Яною, за місяць одружився. Винайняв квартиру на Оболоні, перевіз туди молоду дружину й оцих двох – Брайана та Брукс. Ми з мамою і татом раділи: наш Ромчик нарешті подорослішав, створив сім’ю, тепер перестане мотатися по змаганнях зі своїми ротвейлерами, наче без того жити не можна. Та Ромка не подорослішав, бо на гроші, які їм із Яною подарували на весілля, купив машину в кредит, тому що, бач, так йому зручніше возити Брайана та Брукс по виставках. І звільнився, бо його робочий графік найнеприємнішим чином накладався на графік собачих