Ініціація. Клубне видання. Люко Дашвар

жалієш покидька, бо Герман – покидьок! Нащо хвилюєшся за нього? Він привів мене до себе за кілька годин до приїзду нареченої, а коли я попередила його про ймовірні проблеми, підло покинув мене на місці цих самих проблем і втік. Підло зрадив нас обох: і мене, і свою наречену.

      – Так, – відповідаю стримано. – Дуже цікаво.

      – Шукатимеш його?

      Знизую плечима.

      – Якщо хоч одна з наших версій має рацію, він знайде мене першим, – розумію раптом. Я свідок. Свідок чогось сумнівного і ганебного, від чого Герман чкурнув, як заєць.

      – Може, і знайде, – каже Улька. – Якщо живий.

      Не встигаю відповісти. До нас підходить адміністратор коворкінгу, привітна дівчина з кумедним бубликом волосся на маківці. Посміхається винувато: мовляв, соррі за те, що перериваю.

      – Уляно, вас питає одна людина, – повідомляє Ульці.

      – Що за людина? – дивується та.

      – Нотаріус.

      Ми з Улькою: що? Очі лізуть на лоба.

      – Нотаріус?! – ошелешено перепитує Улька. – Ви помилилися! Йому потрібна не я. Вона! – показує на мене.

      – Чоловік запитав Уляну, – відказує дівчина-адміністратор.

      – І де він? – питаю я одними вустами.

      – У коридорі. За дверима, – відповідає дівчина, йде собі геть.

      У коридорі? За дверима? Як же зловісно раптом починають звучати окремі слова! У коридорі, за дверима. Сподіваюся, нотаріус не лежатиме в коридорі ногами до дверей.

      Розгублено дивлюся на Ульку: що робитимеш?

      – Ходімо зі мною? – Улька дивиться на мене чистими, наївними, сліпими очима.

      – Так невчасно мій шокер розрядився, – відповідаю.

      І ми сунемо до дверей. Беззахисні, насторожені, заінтриговані, зацікавлені та вмотивовані. Ані сумніву: за дверима – Герман. На душі – гидко і кисло. Улька підходить до дверей, пропускає мене вперед.

      – Відчиняй. Це ж твій сон.

      – Ми не спимо. Усе по-справжньому, – дратуюся, але рвучко штовхаю двері. Вириваюся в коридор уперед грудьми, як на ворожу вогневу точку, та бачу в порожньому просторі тільки сухого сивого дідуся в потертому костюмі: тьмяні очі, тремтячі руки.

      – А… де нотаріус? – Улька вже поряд. Роззирається.

      – Дозвольте відрекомендуватись, – дідусь робить до нас крок, вимовляє слабким тихим голосом: – Василь Іванович. Нотаріус. У минулому.

      – Ви нотаріус? – не втримуюся.

      – І громадянин, – додає дідусь.

      – У минулому? – Улька розслабилася, кепкує.

      – Дійсний член суспільства, – цілком серйозно відказує дідусь. Роздивляється Ульку уважно, питає ввічливо: – Ви Уляна?

      – Так! Вона Уляна, – мені стає легко і весело. Час залишити Ульку сам на сам із дідусем. Немає мені діла до їхніх справ. Мій дивний сон, що я запам’ятала лише короткий страхітливий його уривок, аж так широко не розповсюджується на непередбачувану реальність.

      – Мені до вас порадив звернутися Тимур, – чую дідусеві слова, коли вже суну до коворкінгу. Тимур? Сама не розумію, чому зупиняюся, обертаюся до Ульки з дідусем. Цей старенький нотаріус знає Ульчиного дармоїда Тимура? Дивний