Ініціація. Клубне видання. Люко Дашвар

черевиків, уже хочу вхопити і тікати, щоб не довелося пояснювати, виправдовуватися, називати своє ім’я.

      – Це ж Германові? – уточнюю.

      – Тут немає речей із запахом Германа, – відповідає Діна.

      Плани, надії, сподівання на таланти Брукс, оці мої обережні розмови з дивакуватою відкритою Діною – все в смітник!

      – А ці черевики? – не хочу вірити, наче саме ці черевики мають сакральне значення: це ж було – чорний коридор, підошви торчма.

      – Поїдуть за тиждень на схід. – Діна знову пропускає логічний ланцюжок, та в мене вже вистачає інформації, щоби вибудувати його самостійно: певно, після загибелі брата в АТО стала волонтеркою, збирає і відвозить в АТО допомогу і ці черевики просто не вмістилися в перевантажені торби, лишилися чекати наступної волонтерської вилазки.

      – Можу допомогти, – ляпає мій клятий язик.

      – Справді?

      Діна жвавішає. Лишає недопалену цигарку на підлозі, просто на лакованій деревині, встає, пише щось на клаптику паперу, а мій підлий язик промовляє те, що звик, коли в мені вирує дурнувате марнославство:

      – Хіба можна інакше?

      – Тут контакти. Телефони, адреса. Приходь, – простягає мені клаптик.

      Ніколи не прийду! І навіть не соромно. Бо що вони всі знають про мене? Нічого. Навіть імені.

      – Ви хто така? До кого приходили? – біля ліфта на першому поверсі суворий, як кара небесна, консьєрж. Заступив шлях, уївся прискіпливим поглядом.

      – До Діни з двадцять п’ятого, – відказую легко і весело. Пізно, консьєрже! Резервація тільки тоді і залишиться неприступною фортецею, коли перерв, відпочинку і технічних збоїв у її охороні не відбуватиметься ніколи. За жодних умов.

      – Теж картини малюєш? Чи волонтерка? – Консьєрж простий, як двері. Хоча ні. Двері не бувають простими. Простий, як консьєрж.

      – У вас ніколи не буде риніту, – відповідаю фіналом довгого логічного ланцюга. Навіть не сподіваюся, що консьєрж у змозі вибудувати його самостійно.

      До біса! Оминаю опущену руку шлагбаума, суну геть. Услід хтось кричить: «Ваші документи!» Вони дурні чи їм просто важлива демонстрація? Однаково.

      Не чую. Нещодавно я поховала людей.

      10

      Я поховала людей. Закидала землею і квітами, наказала заніміти навіки.

      І до того не особливо спілкувалися просто так і наживо – все більше телефоном, у мережі. Рік тому, навесні 2016-го, я ще була поміж людей, ще метушилася у звичному колі: кар’єра-успіх-гроші (підкреслити все!). І геть ніщо не могло зупинити ту гонитву: ані Майдан, ані війна. Навпаки! Звідусіль: коли, як не зараз? За що хлопці помирають? Щоби ми жили. Тож житимемо! Кар’єра-успіх-гроші. Успішні ми – успішна Україна, і таке інше. Я могла би скласти нетонку брошуру з цілком логічних підлих гасел, які всі до одного виправдовували те невиправдане гібридне безпечне мирне життя посеред війни. Ще б підписалася: так і треба жити!

      Так і жила. Тричі на тиждень учителювала в престижному ліцеї задля подальшої реалізації іншого, більш амбітного плану організувати на базі ліцею власні тренінги з ефективних комунікацій і формування