Ініціація. Клубне видання. Люко Дашвар

ведуть до дверей.

      – Ти з глузду з’їхала?! – істерично репетує реальність.

      А що маю робити?! Я ж забуду про спокій, якщо не перевірю свій сон, бо уві сні так було: я точно знала, що за дверима – мертва людина, і розчахнула ті двері, аби перевірити, чи так і є. Але не встигла нічого побачити – прокинулася. Може, для того, щоб дізнатися зараз?

      – Маю… Маю пересвідчитися. Бо – сон. І взагалі все – не випадково! Не просто ж так пішла я за цим нотаріусом. Раніше ж такого не траплялося. Хоча спроби були.

      Штовхаю двері – вони піддаються несподівано легко, відчиняються навстіж. Серце калатає: уві сні так і було. Вдивляюся в чорноту коридору, – аж сльози на очі, – та бачу тільки дебелі важкі черевики, підошви сторчма.

      – Я на хвилину, на одну мить. Тільки пересвідчуся і одразу піду.

      Переступаю поріг, зачиняю за собою двері, опиняюся в суцільній темряві. Думки б’ють, метушаться, малюють: ось спалахує світло, в електричному дні посеред коридору – важкі, схожі на солдатські берці черевики. Не порожні. На ногах людини, що непорушно лежить ногами до виходу. Мертва людина. Я ще ніколи не бачила мертвих людей отак, посеред коридору. Дивуюся: чому в голові закарбувалося те нейтральне і геть не персоніфіковане – людина? Що за людина? Молода чи стара? Чоловік чи жінка? Усе те має значення чи ні?

      – Десь же має бути вмикач! – обмацую стіни: де? Серце калатає, думки метушаться: де? Аби тільки не наступити на мертву людину.

      – Де?! – видушую. І знаходжу вмикач.

      Спалахує електричний день. Першої миті геть нічого не бачу: з переляку затуляю очі долонями і так стою. Нарешті видихаю, опускаю руки, мружуся, вдивляюся в освітлений коридор: при стіні виструнчився ряд черевиків – чоловічих, жіночих. І тільки одні, важкі, схожі на солдатські берці, валяються посередині, підошви сторчма.

      Порожні! З них не стирчать ноги мертвої людини. Мертвої людини нема.

      – І де поділася?.. – Їдке здивування огортає липким холодним потом. Роззираюся: де мертва людина? Не вірю, що її не було! Сни не брешуть.

      3

      Пес і сам не знав, чому весь цей довгий день плететься за старою жінкою узбіччям жвавої перевантаженої траси. Їла вона мало, та коли все ж перепочивала на покинутих зупинках чи місцях для відпочинку обабіч траси, то чесно ділилася галетним печивом «Марія» із супутником. Наказувала псові суворо:

      – Тільки ж не забудь почистити зуби та вимити руки.

      Пес ковтав печиво і щоразу, коли старенька важко вставала, аби продовжити шлях, довго дивився їй у спину, наче роздумував: чи варто надалі складати людині компанію? Скавучав тихо, та все ж покірно сунув слідом.

      Коли день почав хилитися до вечора, біля старенької загальмувало авто. Так різко зупинилося, що жінка відсахнулася, ледве втримавшись на ногах. І пес раптом кинувся, загарчав на молодого хлопця, що висунувся у відчинене вікно, кричав жінці:

      – Як мені на Нічогівку проїхати?

      – Треба почистити зуби і вимити руки, – відповіла жінка, не звертаючи