Війни Міллігана. Деніел Кіз

вони опинилися в їдальні. аллен почув у голові запитання. Що це за відділення? Чому вони тут? Чи знають вони, хто він? Жарт про Сивілу свідчив, що знають. Треба триматися за реальність. Не можна дозволити страху себе приспати. Треба тримати зв’язок з артуром і рейдженом, з усіма іншими. Треба дізнатися, що тут відбувається. І краще за нього цього ніхто не зробить. Сплутаний час завжди був вступом до внутрішнього вибуху. А значить, насувається війна всередині.

      Оскільки сушений горох, холодна картопля та глевкі макарони у його шлунку надовго не затримаються, аллен вирішив з’їсти трохи хліба, запиваючи його розчинним напоєм «Кул-Ейд».

      Дорогою назад у відділення він раптом усвідомив, що не знає, у якій він палаті. Як можна бути таким дурним?! Він не подивився номер на дверях, коли виходив! Господи, це ж його викаже! Усі знущатимуться, називатимуть його ідіотом та іншими образливими словами!

      Він плівся коридором та обмацував кишені – можливо, там є якась підказка. Нічого. Лише напівпорожня пачка цигарок. аллен увійшов у тьмяну загальну кімнату з дерев’яними лавами та стільцями вздовж стін. Стелю перетинали під безліччю кутів труби, які загрозливо шипіли. Рожеві стіни – як і всюди тут. Вікна метр на півтора за товстими ґратами й сітками. Підлогу вкривала біло-сіра плитка з чорними швами. У кутку під захистом решіток сиділи наглядачіаллен умостився на лаві в кутку й опустив голову на руки, щоб витерти піт з лоба. Чорт забирай, як же йому знайти свою кімнату?

      – Привіт! У тебе все нормально?

      Шокований, аллен підняв голову й побачив стрункого чоловіка з бородою та темними очима.

      – Слухай, а… а ти випадково не той хлопець з купою особистостей? Про тебе розповідали по телевізору. І в газетах писали, – чоловік і не звернув уваги, що аллен не відповів.

      аллен кивнув, намагаючись вигадати, що ж відповісти.

      – А я з сорок шостої камери – ми сусіди, – продовжив він. –  Сорок п’ять і сорок сім – аллен закарбував це у пам’яті. Чоловік сів поруч.

      – Я бачив твої картини в журналах. І по телевізору. У тебе чудові пейзажі! І натюрморти теж. Я й сам трохи малюю, але до тебе мені далеко. Може, ти даси мені якось кілька порад? Звісно, якщо у тебе буде вільний час.

      аллен подумки всміхнувся фразі «вільний час», але продовжував мовчати. Чоловік дивився на нього, чекаючи згоди, і зрештою аллен вичавив з себе:

      – Так, звісно, тільки я малюю лише портрети.

      Чоловік усміхнувся вже тепліше.

      – Слухай, ти розслабся трохи. Це та ще діра, але ти звикнеш. Не переймайся щодо товстуна Оггі, а от містерові Фліку довіряти не варто. Це отой, лисий. Він лиже зад директору. Я тут три роки і зістарився лише на десять. Мене звати Джоуї Менсон, – він підморгнув, підвівся й пішов геть, махнувши рукою, мовляв, розслабся.

      аллен струсив попіл з цигарки і пішов шукати свою кімнату. У сорок сьомій було повно незнайомих речей, тож він пішов у сорок п’яту. Тут на шафці скотчем були приклеєні фото матері Біллі, а ще сестри й брата. Між шафкою і туалетом аллен виявив