Війни Міллігана. Деніел Кіз

бути сильною і наказати мені стулити пельку». Мері постійно чула, що вона надто сором’язлива й замкнута, а люди користуються тим, що вона просто не здатна попросити їх припинити.

      Дещо з його слів дратувало Мері, але вона все одно ним захоплювалася. Сама вона чудово знала, що любить відсторонено спостерігати за людьми та вивчати їх, і що цілком здатна змусити будь-кого стулити пельку – просто в неї немає такого бажання.

      Нарешті вона не витримала:

      – Ну от, тепер усе, годі, стули вже пельку.

      Він аж сіпнувся, кинув на неї ображений погляд і буркнув:

      – Не обов’язково було це ТАК казати.

      З того часу вона почала дедалі більше говорити з людьми та зрештою стала відкритішою до Біллі. Вона дуже хотіла з ним говорити, але ніяк не могла подолати сором’язливість, що охоплювала її у його присутності. Він випромінював силу й енергію, а вона вважала, що не відповідає йому. Незважаючи на це, Мері вважала Біллі дуже ніжним, чуттєвим та уважним. Вона боялася молодих хлопців свого віку, але не Біллі. Він лякав її не фізично, а інтелектуально.

      Пізніше Мері згадувала, як у Афінському центрі з’явився Ґас Голстон. Того дня виявилося, що вони з Біллі знайомі ще з Лебанонської в’язниці для неповнолітніх. Вони сідали вдвох і говорили, як справжні криміналітети. Мері це не подобалося. Їй не імпонував такий жорстокий і навчений життям Біллі – Біллі, якого вона знала як жіночного і м’якого, як художника. Отой інший Біллі був не такий.

      Голстон казав, що його посадили за ґрати за торгівлю кокаїном. Біллі опинився там у сімнадцять років за те, що рейджен побив і пограбував чоловіка, який хотів його зґвалтувати біля магазинчика на шосе. А ще за пограбування аптеки в Ланкастері, хоча власник закладу пізніше і визнав, що він помилився і «це не той хлопець, який мене пограбував». Здавалося страшенно несправедливим, що адвокат умовив психічнохвору людину зізнатися в тому, чого вона не робила. У результаті хлопця на 2—15 років кинули за ґрати, а його навіть не було на місці злочину.

      Також Мері почала хвилюватися, коли почула, що кожного разу як Біллі викликають у суд для розгляду можливості звільнення, у залі присутній представник відділу УДЗ – щоб арештувати його за порушення умов УДЗ, якщо Департамент психічного здоров’я вирішить його звільнити. Начальник цього відділу, Джон Шумейкер, з нетерпінням чекав можливості повернути його у в’язницю, як сказав їй Біллі.

      Одного дня вона почула, як Біллі говорить з іншою пацієнткою. Мері хотілося, щоб він звернув увагу на неї, тож вона вийшла зі своєї кімнати та вмостилася в одному з надто твердих крісел. Біллі ж був настільки захоплений розмовою, що, здавалося, і не бачив її. Потім він пішов у свою кімнату, повернувся звідти з альбомом для малювання і продовжив розмову. Раптом Мері побачила, що він почав малювати її, а не ту дівчину. Малюючи, Біллі пояснював своїй співрозмовниці: «Коли я не можу зрозуміти людину, я її малюю. Іноді навіть інакшою, не такою, яка вона є зараз, – молодшою чи взагалі іншого