Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон

жар, тотожний справжньому натхненню,

      в собі відчув. І, хоч здіймати спір

      з ученими і всталеному вченню

      не маю змоги йти наперекір,

      до зір злетіти засобами вірша

      я хочу, змогу маючи не гіршу.

      Я і пливу, і плавав проти вітру,

      хоч щодо зір слабкий мій телескоп.

      Та пристань я лишив свою нехитру,

      і хвилі стрів мій утлий човен в лоб,

      бо і секстант давно вже, і клепсидру

      я маю власні для сміливих спроб.

      Мій човник пройде і на мілководді,

      де кораблям і пробувати годі.

      На відміну від іспанського джерела в англійському романтичному інваріанті Дон Жуан позбавлений внутрішнього драматизму, він не стільки борець із дійсністю, скільки споглядач, його інтенції не активні, а, радше, контемпляційні, занурені не стільки назовні, скільки в себе.

      Коли вщухають шал і поривання,

      і стигне кров, і спокій настає,

      опосідає старість (часом – рання,

      що наслідком зітхань глибоких є).

      І кашель, як сумне її надбання,

      вже позначає наше житіє,

      а замість нас кохає та радіє

      онук, по вінця сповнений надії.

      На думку А. Кузьманенко, «Дон Жуан – пасивний спостерігач (при облозі Ізмаїла в його душі виникає співчуття до жертв кривавої бійні, він бачить несправедливість існуючих порядків, але це не викликає в ньому ні внутрішнього, ні зовнішнього протесту), у його діалозі з реальністю практично відсутня драматична напруженість. Його вродженій сміливості (практично несвідомо, з якогось пориву, він рятує Лейлу) і оптимізму протиставляються набуті за час мандрівок байдужість і цинізм. Він – іграшка випадку, проте навіть за найризикованіших обставин героя рятує якась таємнича, невідома сила. До того ж, героя до пригод призводить не прагнення до будь-яких змін, а сама дійсність з її постійними соціальними або ж природними катаклізмами»24. Байронівський Дон Жуан часто вагається, жінки навколо нього постають формою пізнання «інших світів» (у творі наявні чотири пари антитетичних жіночих персонажів: Юлія – Інеса; Гайде – Катерина II; Гюльбея – Дуду; Аделіна – Аврора). У деяких сценах цієї поеми жінки виявляють значно більшу активність, ніж протагоніст. Зрештою, герой переходить у стан «саркастичної апатії», йому водночас притаманні сплін і гострий розум, утома і розчарованість.

      Не п’ю бордо і не роблю зусилля,

      щоб натяк на взаємність завиднів

      і щоб, як всі джентльмени, ґандж надбати,

      я скнарою тепер волію стати.

      Після зустрічі з командором доном Альфонсо протагоніст остаточно розчаровується у навколишньому світі. У поемі образ Командора позбавлений оригінального містицизму, що можна пояснити загалом скептичним ставленням письменника до середньовічної філософії та містицизму. Оспівування містичних інтенцій він вважає шкідливим і небезпечним, позаяк занурення у трансцендентний світ унеможливлює адекватне пізнання навколишньої дійсності.

24

Кузьманенко А. В. Cоціумний простір «Дон Жуана» Дж. Н. Г. Байрона: особливості комунікативної структури»: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://philology.knu.ua/library/zagal/Literaturoznavchi_studii_2012_35/373_378.pdf – С. 374.