Сірі бджоли. Андрій Курков

з якої раз по раз якісь шматки зісковзували, поступово ставала все міцніша і надійніша.

      – Ну досить вже! – зупинив себе втомлений пасічник, озираючись і оцінюючи зроблене: кори сніжної він метрів п’ятнадцять-двадцять зрізав. А значить, вся ця вага тепер на покійника давила. Давила, але і захищала його і від стороннього ока, і від голодного вороння, котре, мабуть, тільки через холоди ще сюди не дісталося і очі йому не виклювало.

      Доповз Сергійович до злому. І важкість у ногах відчув. Промерзли штани наскрізь. Та і ноги від холоду замлівали. Повзти назад важче було, в одній руці лопатка, у другій рюкзак. Задуха мучила, кашель проривався. Як перепочив на зламі, до городу свого дістався, ліву гомілку судома звела. І далі, на своїй власній землі, повз він до саду і дому, як поранений.

      Відкрив незамкнені двері. Він їх незамкненими для свого ворога-приятеля залишив. Бо ж як би інакше Пашка записку прочитав, якби господаря дому вбили?

      Стягнув із тріском промерзлу куртку. І штани стягнув. Як роздягнувся, стало йому холодно. Засипав він до буржуйки піввідра вугілля. Туди ж записку для Пашки кинув. Вдягнувся у сухе. Два стільці спинками до пічки поставив. На спинку одного куртку повісив сушитися, на спинку другого – штани. А черевики прямо перед дверцятами буржуйки.

      «Випити б оце, щоб зігрітися?» – подумав. Але діставати медову настоянку не схотів, а «казенка» вже його навчила. Тепер її можна було хіба тільки для розтирання використовувати, але аж ніяк не вживати! Хіба як Пашка херню якусь утне, то пригостити його, щоб покарати!

      10

      Увесь наступний день відлежувався Сергійович, прислухаючись до себе, як до рідної дитинки, що прихворіла. І кашель свій власний як чужий прослухував, ніби розділився він тимчасово на двох: на себе-хворого і себе-цілителя. Так уже не раз бувало. Так взагалі з кожним буває, хто один, сам по собі живе! Він же тоді і поваром, і їдоком був. І прибиральником, і тим, хто чистоті радіє. Правда, щоб відлежатися, довелося йому «зламаному» учорашнім повзанням по морозу під українські позиції, вугілля до хати внести, та й водою з колодязя запастися.

      От і приготувався Сергійович, як людина, яка ніколи ні на чию допомогу не розраховує, відлежуватися ґрунтовно і ретельно. Адже відповідав він за своє здоров’я не лише перед собою, але і перед бджолами! Раптом що з ним трапиться, загинуть вони у всій своїй незліченності, а бути, хай і не з власної волі, душогубом сотень тисяч бджолиних душ йому ніяк не можна було.

      Такий гріх, така тяжкість знайде його і після смерті там, де б не був його останній подих! Знайде і спокою не дасть: змусить вмерти ще і ще раз, за кожну померлу з його вини бджолу, і не важливо: трутень то був чи матка бджоли! Все одно! І буде він, уже мертвий, помирати і помирати нескінченно, доки не опиниться на такій пекельній глибині смерті, нижче якої нікому опуститися не вдавалося!

      Лежав він до обіду у теплоті і сумнівах. А потім тепло сумніви перемогло, і вже відходило від учорашнього морозу тіло його, зігріваючись,