Сірі бджоли. Андрій Курков

повертався, де з учорашньої півночі відкрита пляшка горілки стояла і чарка поруч. Підбив його нечистий відзначити візит незваного гостя військового! З іншого боку, добре, що відзначати він став вже після того, як гість у ніч пішов. Ну не в ніч, то в темінь. Адже якби і гість випив, то хтозна, чи дістався б він назад до свого бліндажа? Боляче йому було і прикро! Скільки він там випив? Від сили, чарок зо п’ять, не більше! А значить, не він у своєму жахливому самопочутті винен! Це горілка-казенка винна – «пальонка» виявилася! Він її ще до війни у сільмазі купив! І що тепер робить? Лікарів ніяких! Ліків немає! Тільки бджолині! Сільмаг давно закритий! Навіть продавщицю не виматюкаєш за те, що отруту продає!

      Поліз Сергійович до серванта, дістав коробку з «бджолиними» ліками. Відкрив маленьку баночку з утрамбованою пергою. Відколупав ложечкою перги, кинув у чашку. Додав води з чайника і ложку меду з банки. Розмішував, доки напій однорідним не став. Випив повільними ковтками. Здалося, що допомагає. Чи то ґвалт у голові втишився, чи то думки у Сергійовича виструнчилися, більш ясно зазвучали. І перша думка одразу злякала: «А граната ж де?»

      Знову, але вже тепер не роздратовано, а злякано подивився він на стіл. Нема солдатського подарунка! Повисовував ящики серванта – і там немає! Став кімнатою нервово соватися, зазирати під подушку, по закутках. Навіть до відра з вугіллям зазирнув! І зрозумів, що вночі надвір виходив! Взувся. Визирнув на мороз – видно ще було, пів на другу. Сніг у дворі витоптаний. Сліди до сараю-зимівника бджолиного ведуть, і до сараю-гаража, і навіть до хвіртки надвірної! Поки ходив своїми слідами, у сараї зазирав, головний біль ущух.

      «Знайдеться! Не міг я її далеко засунути!» – подумав Сергійович, дозволяючи собі таким чином до хати повернутися.

      Але у хаті нова турбота його охопила. Бінокль, що на підвіконні стояв, про мерця, який у полі лежить, нагадав.

      – Треба його прибрати! – вирішив Сергійович і дивовижну сміливість у своїх грудях відчув.

      Прихопивши з дому бінокль, вийшов на межу городу. Окуляри до очей підніс. Лежить мрець у тій самій позі, потилицею до Малої Староградівки, до нього, до Сергійовича, повернутий.

      Присів Сергійович до столу. Записку настрочив: «Пашка! Я до мерця полізу, може, прикопаю трохи. Якщо уб’ють, забери мене з поля одразу. Поховаєш біля батьків. І тоді все, що в хаті є, – твоє буде! Прощавай!»

      Хвилин за десять, зігнутий, поспішав Сергійович білим полем донизу. Права рука, рукавицею утеплена, саперну лопатку тримала. Чим нижче він полем засніженим спускався, до зламу землі, за котрим уже інше, але таке ж поле, вгору піднімалося, тим страшніше йому було.

      Діставшись до засніженого злому – ось куди свіжий сніг з його городу «скотився», подивився він на небо. Опустилося воно так низько, ніби стеля темного шкільного спортзалу. Темнота вечірня занурювалася у білий сніг, робила його сірим. Сірий колір Сергійович з дитинства любив. Але зараз його сірий колір не тішив. Він раптом подумав, що одяг на ньому темний, і на снігу – був би зараз день чи ранок – він така ж велика і видима пляма для будь-якого снайпера, як і той, убитий,