Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi. Марія Конопницька

час своєї подорожі, що й думати не міг про вхід до печери через цю шпарку. Примірився одним боком, примірився другим – даремно. Тоді гукнув до цигана:

      – Гей, цигане! Не бачиш, що камінь виріс і завалив цей вхід, куди я раніше вільно заходив. Відкинь його з дороги!

      Відрадніше стало циганові на серці, бо, відчуваючи швидке своє визволення, він уже не так боявся. Отож він і сказав:

      – Вельможний добродію! Буде так, як велиш. Але я хотів би мати свою дримбу. Адже циган без дримби – як жебрак без палиці. Служив я вірно пресвітлим панам, отже, прошу свого.

      Тоді Підземок дістав дримбу і каже:

      – Ото вже циганська звичка – завжди щось вициганити! Швидко прибери камінь, бо мені спішно до короля!

      Циган напружився, підпер плечима камінь і так сильно його попхнув, що камінь разом із дримбою і циганом покотився вниз.

      До печери великими снопами світла бухнув ясний день, а на слова Підземка: «Привіт вам, браття!» вигукнули сотні голосів:

      – Сонце! Сонце! Сонце!

      Король Блистек покидає кришталеву печеру

      I

      Була тепла, тиха ніч, до ранку ще далеко, коли Петро Скробек, повертаючись з ярмарку, побачив раптом перед собою якесь світло. От так, наче щось під каменем горіло.

      «Що воно таке? – подумав Скробек. – Вогонь не вогонь… А може, скарб очищається? Адже ж оповідають старі люди, що в цих скелях жили колись розбійники, грабували в людей золото, срібло та ховали під землю. Авжеж, не що інше, тільки той святий вогник очищає ці гроші від людської кривди. Сто років повинно так тривати. А як сирітський гріш – то й двісті… Щойно тоді, як кривда вигорить, людина зможе взяти такий скарб. Тільки частину з нього треба оддати бідним і сиротам – інакше він зникне. От би мені таке трапилось…»

      Він цьвохнув батогом свою шкапину і поїхав просто на те сяйво.

      «Зникне чи не зникне? – думав. – Як ще не прийшов час – то зникне».

      Але сяйво не зникало. Навпаки, чудові райдужні промені почали бити з-під скелі щораз ясніше, так, як тоді, коли промені сонця заломлюються в краплях роси.

      Сильно забилося серце у бідного Скробека. Він був такий бідний, як церковна миша.

      Дома було двоє білявих хлоп’ят-сиріток, яких дружина залишила йому, попрощавшись з цим світом півроку тому. Діти, убога хатина, оця шкапа та візок – ото й усе його збіжжя.

      Він заробляв візникуванням, ганяв по світу за копійчиною, але все одно в хаті не завжди був хліб. Ой, як пригодилась би якась копійчина!

      Їде бідний Скробек і думає: оце би клапоть землі купити в сусіда та посадити картоплю, та дітей годувати. Коли ж дивиться, а в тому сяйві метушиться юрба маленьких чоловічків, таких, що їх ледве здалеку видно: довгі бороди, чудернацька одежа, а все інше – як у людей.

      – Краснолюдки! – прошепотів Скробек, у якого раптом мурашки пробігли по спині; він шарпнув віжки, щоб завернути вбік, бо таким завжди краще поступитися з дороги.

      Але ця дрібнота вже його обступила і давай гукати:

      – Гей!.. Гей!.. Хазяїне! А підвезіть-но наші манатки!

      Один