Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi. Марія Конопницька

Підійшовши тихенько до того місця, де жінка збирала лободу, вивернув обидві кишені і старанно почав їх витрушувати.

      Справді, залишилось трохи скалок, які, впавши на землю, заясніли живим сяйвом.

      – Та це ж скарб! Справжнісінький скарб! – скрикнула жінка, побачивши срібні гроші. – Господи милосердний, скарб! Тепер уже не помремо з голоду, порятує від злиднів!

      Вона зібрала жменю грошенят.

      Ясні сльози, що котилися з очей, говорили про все. Підземок дивився на неї, і йому також захотілося плакати. Він почав витирати кулачком очі.

      Коли жінка, поцілувавши землю, встала і пішла в ліс, Підземок сказав:

      – Нема чого нам тут залишатись. Весна – справжнісінька. Треба негайно повертатися з вісткою до короля.

      Аж тут раптом чує: гуркотить щось по дорозі. Глянув, а це той циган, що водив їх на ярмарок, повертається по казанок і дримбу.

      Підземок миттю схопив сукувату палицю, щоб боронитися від цигана, коли б той випадково зайшов сюди.

      Кошалек-Опалек зірвався і вже хотів тікати, але Підземок ухопив його за рукав і шепоче:

      – Не бійся, вчений мужу! Водив він нас – поведемо і ми його. Адже у книжці твоїй записано, що в небезпеці малі краснолюдки можуть перевтілюватися у велетнів. Як же це зробити?

      Але Кошалек-Опалек так цокотів зубами зі страху, що й слова не міг вимовити.

      – Швидше, швидше! – підганяв Підземок.

      Циган уже добігав до галявинки.

      – Тре… тре… треба… – бурмотів Кошалек, трясучись, як у пропасниці. – Треба на… наз… назвати якусь велику річ… Якнайбільшу…

      Та циган уже побачив їх і як закричить:

      – Ага, пташенята, вже тут! Ну, заждіть, відплачу я вам тепер!

      – Гора! – вигукнув Підземок тремтячим голосом. Але не піднявся навіть на дрібку.

      – Ро-ро-зум, – пробелькотів Кошалек-Опалек, але й це не допомогло.

      – Сила! – крикнув Підземок у величезній тривозі, бо вже циган тяг руку до нього.

      Але Підземок як був малий, так і залишився.

      Раптом у повітрі почувся тихий голос, немов вітер зашепотів між деревами:

      «…Людяність!»

      Це була луна, що відбилась від слів бідолашної жінки, яка йшла лісом.

      Коли почулося це слово, циган і зблід і став, як укопаний.

      Малі краснолюдці раптом почали рости в нього на очах, а циган – позадкував і шепотів поблідлими від страху губами:

      – Згинь, щезни, маро! Згинь, пропади!..

      Тим часом краснолюдки переросли його вже на голову, на дві, на три і, порівнявшись із лісовими соснами, стояли перед ним – грізні, могутні, велетенські, такі, що циган був проти них, як жучок дрібний.

      Він упав на землю і, склавши руки, почав благати:

      – Пробачте мені, ясновельможні панове! Пробачте! Я гадав, що ви – мавпочки, а ви чарівники! Пробачте дурному циганові, усесильні велетні!

      Перевтілений у велетня Підземок насупив брови і сказав грубим голосом:

      – Ну, гаразд, я сьогодні добрий! Але неси нас через бір і ріку до нашої печери. Та нехай лише котрого з нас хоч трохи струснеш, або чоботи замочимо, або когось гілка вдряпне – то ми перетворимо тебе на худу шкапу. Про