Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi. Марія Конопницька

той, хто дає

      Наплювати в кашу!

      І давай брязкати шаблями.

      – Так нехай буде хоч половина! – каже чоловік.

      Тоді король Блистек промовив тихцем:

      – Ех, чоловіче! Коли б у тебе була не половина цих скарбів, а тисячна частка – то й це було б згубою для тебе. Велике багатство губить людину так само, як велика недуга, забирає силу з тіла, випирає дух із грудей, збиває з доброго шляху.

      І тут усі хором:

      – Гей, багач, ледащо,

      Цурається праці!

      Хоч живе – то нащо?

      Коли замовкли, король Блистек знову промовив:

      – Мати-земля не дала всіх своїх скарбів людям, тільки нам, своїм дрібним слугам, які стережуть їх, а не збагачуються ними, і не міняють дорогих перлів на сльози бідарів, не продають і не купують діамантів, із золота червінців не роблять, тільки втішають очі блиском тих багатств і прославляють землю-матір та пильно стоять на сторожі її скарбів.

      На це селянин мовить:

      – Якщо вже величність король такі ласкаві, то скажіть мені, звідки ці скарби беруться?

      А король на те:

      – Усі скарби постають в землі з того, що людина згайнує або занедбає. Дрібки змарнованого часу перетворюються на сапфіри, крихти нез’їденого хліба – на найясніші перли, частка сили, що не перетворилася на добро ні для себе, ні для кого іншого, – стає щирим золотом. Якби людина не марнувала і не занедбувала таких крихт, ці скарби були б її. А так вони йдуть у землю, і там ми їх пильнуємо.

      Скробек аж роззявив рота й питає:

      – То ви з-під землі? Як ті сліпі кроти? Господи Боже!

      А король:

      – Із-під землі все йде – і малі, і великі сили. Кожному земля дає стільки сили, скільки той може вмістити в собі.

      – І що ж ви там робите?

      А дрібнота хором:

      Ми рахуємо піщинки,

      У струмках малі краплинки,

      Дрібні роси на траві,

      Краплі поту на чолі.

      Лічим квіти на лугах,

      Листя лічим угорі

      І записуєм гарненько

      На березовій корі.

      – Тьху! – сплюнув Скробек, – тільки слухай – вони тобі сім міхів вовни наговорять. А що я второпаю з цього? Накажіть уже, королю, цій своїй челяді, щоб мовчала, бо людині від цього співу в голові паморочиться, а я, як маю їхати, то поїду, аби тільки знати, куди і що за це матиму.

      Він узяв у руки віжки і цмокнув на коняку, збираючись іти, бо сісти на возі не було куди.

      – Їдь спокійно, чоловіче добрий! – сказав король і махнув скіпетром. – Ми нагородимо тебе за твою працю, кривди не матимеш.

      – Та вже ж, нехай, – обізвався Скробек. – Покладаюся на ваше королівське слово. Куди ж заїдемо?

      При цьому питанні всі заметушились, наче бджоли у вулику; один радив се, другий – те, тихий голос старого короля ледве чутно було у цьому галасі.

      Раптом слово взяв Кошалек-Опалек і мовив так:

      – Оскільки ніяке королювання не може бути без мудрості, а мудрості не може бути без книг, я вношу пропозицію: нехай цей добрий чоловік повезе нас туди, де найбільше гусей, щоб я міг вибрати собі нове перо і здобути нову славу.

      Але Підземок, який так заліз у сіно, що ледве було