Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi. Марія Конопницька

Читать онлайн.
Название Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi
Автор произведения Марія Конопницька
Жанр Сказки
Серия Видання з паралельним текстом
Издательство Сказки
Год выпуска 1896
isbn 978-966-03-8234-3



Скачать книгу

я хочу

      Біля свого плоту.

      Тоді пташки знову:

      Сирото-сирітко,

      Золота голівко.

      Чи хлібця, водиці

      Принести напиться?

      Їм відповідає Марися:

      Не хочу я хліба,

      Ні води краплини —

      Тільки мені треба

      Рідної хатини.

      Пташки щебечуть поміж собою, крутять голівками, тріпочуть крильцями, а одна співає:

      Сирото-сирітко,

      Золота голівка,

      Те, що хочеш, прохай,

      Знайдемо то легко!

      А Марися в домотканій сорочині складе худі рученята, простягне їх до пташок і каже:

      – Мої пташенята,

      Благаю одне:

      Хай у сні до мене

      Матінка прийде!

      І так не раз ставалося, що матуся снилася їй уночі.

      Тихо-тихесенько, біло-білесенько йшла вона через хату, наче місячний промінь, і як промінь огортала своїм сяйвом голівку сонної сирітки.

      Тоді Марисі снилося, що світить сонце і пахнуть квіти. Вона простягала руки до матусі і шепотіла уві сні:

      – Ти прийшла, матусю?

      А над нею голос солодкий і тихий:

      – Прийшла, дитино.

      А слова ті були схожі до тихого подиху.

      Пригортається Марися до матері й питає:

      – І візьмеш мене з собою, матусю?

      І тут же голос над нею ще тихіший і солодший:

      Не пора ще і не час,

      Хто розлучив – той злучить нас.

      І тоді Марися каже на це:

      – О, як тяжко чекати, матусю!

      А голос:

      Робота-турбота, і час промайне.

      Жди, моя люба донечко, мене.

      Тихо-тихесенько, біло-білесенько мати зникала, як місячний промінь, а сирітка прокидалася із зітханням і бралася за роботу.

      Працювала як могла, в міру своїх сил, за той куток у чужому запічку, за ту жменьку соломи, на якій спала, за ту ложку страви, за ту домоткану сорочину. Взимку колихала дитину, носила хмиз із бору, воду з криниці, а влітку пасла гуси.

      Люди в селі називали її Марися гусятниця або Марися сирітка.

      Називали так рік, називали два, аж зовсім забули, що дівчинка називалась Кукулинка і що вона дочка Кукулини, тієї доброї жінки, що хотіла рятувати Підземка від побоїв, коли він був підкидьком у злої жінки.

      Та й сама вона, коли хтось питав її: «Як тебе звати?» – відповідала: «Марися сирітка».

      Левада, де сирітка Марися пасла гуси, була під лісом, досить далеко за селом, яке з давніх-давен звалось Голодною Вулькою, адже земля там була погана, родила мало хліба, а люди частіше були голодні, ніж ситі.

      Пісок – вода, пісок – вода.

      Рік урожай, а два – біда…

      На тій нужденній траві, на тій великій воді годувались цілі табуни гусей, а як усе це починало зриватись, лопотіти крилами, ґелґотати і верещати, то на цілу милю довкола було чути.

      Усі діти в селі мали роботу з цими гусьми, пасучи їх гуртом або окремо, як там кому вдома наказали.

      Десь під вечір табун розділявся на менші табунці, і кожен гнав своїх додому.

      Тоді вже нічого іншого не було чути в Голодній Вульці, як тільки:

      – А гиля, гуси! А гиля, а гиля додому!

      А