Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi. Марія Конопницька

      Врешті, вірить – ваша справа,

      Казку чи хваліть, чи лайте!

      Чи є краснолюдки в світі —

      Ви у няні поспитайте.

      Як придворний літописець короля Блистека розпізнавав весну

      I

      Зима була така тяжка і довга, що милостивий Блистек, король краснолюдків, аж примерз до свого трону. Його сива голова від інею стала срібною, з бороди звисали льодяні бурульки, наїжені ожеледдю брови стали грізними і суворими; в короні, замість перлів, іскрились краплі замерзлої роси, а пара з віддиху осідала снігом на кришталевих стінах його скельної печери. Вірні піддані короля, жваві краснолюдки, закутувалися, як могли, у свої червоні опанчі та великі ковпаки. Багато з них поробили собі жупанці з коричневого і зеленого моху, зібраного в лісі ще восени, з шишок, з деревної губки, з білячого пуху і навіть із пір’я, яке погубили птахи, відлітаючи за море.

      Але король Блистек не міг одягатись так убого і так просто. Взимку і влітку він мусив носити багряницю, яка з давніх-давен служила королям краснолюдків і була вже така витерта, що аж вітер свистів крізь неї. Навіть новою багряниця не була надто теплою, бо, виткана з пряжі тих червоних павучків, що навесні по грядках снуються, була така тоненька, як маковий листочок.

      Тож сердега король увесь дрижав, раз у раз хукаючи в руки, які так закостеніли, що й скіпетра вже не міг утримати.

      У кришталевому палаці, як відомо, вогню розпалювати не можна, бо все потріскалося б – і підлога, і стіни.

      Тому король Блистек грівся світлом золота і срібла, полум’ям брильянтів – великих, як яйця жайворонків, райдугами, що їх запалював промінь денного світла на кришталевих стінах тронного залу, грівся іскрами, що сипались з довгих мечів, якими вимахували браві краснолюдки не лише тому, що зроду були хоробрі, а й щоб зігрітися. Але ж від цього всього тепла було дуже мало, так мало, що бідний старий король аж цокотів зубами, які ще залишилися в нього, і з величезним нетерпінням очікував весни.

      – Світлячку!.. – звернувся він до одного з придворних, – слуго вірний! Виглянь на світ, чи не йде весна.

      А Світлячок покірно відповідає:

      – Пане володарю! Ще не час для мене, поки не почне зеленіти кропива під селянським плотом. А до цього ще далеко!..

      Король похитав головою, а за хвилину знову кивнув і мовив:

      – Синичко! А може, ти виглянеш?

      Але Синичці не хотілося і носа на мороз вистромити. Він і мовить:

      – Пане володарю! Не час мені, аж поки трясогузка не почне цвірінькати. А до цього ще далеко!..

      Помовчав король трохи, помовчав, але холод так страшенно дошкуляв йому, що він знову кивнув головою і каже:

      – Сонечко! Слуго мій! А ти б не виглянув?

      Однак і Сонечко не поспішав на мороз та метелицю. Він також кланявся та відмовлявся:

      – Пане володарю! Не час мені, аж поки не прокинеться комашка під сухим листком. А до цього ще далеко!..

      Опустив король бороду на груди і зітхнув, а від його зітхання піднявся такий сніговий туман, що хвилину в печері нічого не було видно.

      Так минув тиждень, минуло два тижні, аж одного ранку стало якось ясно, а з льодяних бурульок на королівській бороді почала капати вода. На волоссі також почав танути сніг, з королівських брів опадала ожеледь, а замерзлі крапельки, що звисали з вусів, спливли, наче сльози.

      Відразу ж іній почав опадати зі стін, а лід на них тріскався з таким гуком, як тоді, коли на річці скресає крига. У кімнаті зробилося так вогко, що вся двірня, разом з королем, чхала, як із гармат.

      А треба знати, що у краснолюдків неабиякі носи.

      Сам цей народ невеличкий: побачивши чоловічий чобіт, краснолюдек стає, роззявляє рота і дивується, бо думає, що це величезний будинок. А як влізе в клітку для курей, то питає: «Що воно за місто, як пройти до рогаток?» А впаде в кухоль, то верещить: «Рятуйте, бо потопаю в криниці!»

      Така це дрібнота.

      Але носи у них такі, що й органістові до табаки кращого не треба. Чхають усі, аж земля трясеться, бажають один одному й королеві здоров’я.

      Якось їхав селянин у ліс по дрова. Почув це чхання та й каже:

      – Ого, гримить! Скрутила зима в’язи! – бо думав, що це весняний грім. Зразу перед корчмою завернув коня, щоб не витрачати на дрова грошей, і просидів там до вечора, підраховуючи і роздумуючи, щó коли має робити, щоб на все вистачило часу.

      А відлига тривала. Вже коло полудня в усіх краснолюдків порозмерзались вуса.

      Почали вони радитись, кого б послати на землю, щоб перевірив, чи вже настала весна. Король стукнув об землю золотим скіпетром та й каже:

      – Наш учений літописець Кошалек-Опалек піде поглянути, чи вже прийшла весна.

      – Мудре королівське слово! – закричали краснолюдки, і всі подивилися на вченого Кошалека-Опалека.

      Той, як звичайно, сидів над величезною книгою, в якій описував усе, що відбулося від найдавніших часів