Маклена Граса (збірник). Микола Куліш

(іронічно). Подивіться, граждани, подивіться! Он-он головний комісар їхній їде – голодная смерть! Га-га! Хіба не чуєте – ребрами торохтить?.. Подивіться, як кажуть, пожалуста…

      У натовпі рух. В очах затінилось страхіття.

      Чого ж ви всі одвертаєтесь?.. Га-га! Отож воно й є! Не привезуть! Бо ніколи ще до нас не возили – тільки вивозили. Га-га! Птиця повтікала – подумайте! Ґав не стало!..

      Копистка (підійшовши близько до Ларивона). Голодної смерті хрестом не одгониш, тільки хлібом… Все одно без чаші, без причастя народ умирає… На біса воно? Оддай, Ларивоне!.. Ну, голубе?

      Визвірився знов Ларивон, замахнувся дрючком. Копистка одскочив.

      Ех ти, темная сило!

      Смик. Одійди, Мусію!.. Його вже освітили й осяяли… (Вийняв нишком револьвера.) Тепер тільки оце й допоможе…

      Копистка. Ти здурів?.. Та вони цього тільки й ждуть… Кинь!.. Заховай!.. (Та й прикрив своєю рукою револьвер. Учепився за Смикові руки.)

      Смик. Пусти! Як оддамо цінності – оддамо усе. Або тепер, або… Пусти, кажу!

      Параска (помітила, що лихо). Стійте, чоловіки, ось стійте! (Ухопила за руку Орину, вивела наперед.) Ходімо, Орино, Ларивон нас не вдарить… Ганно! Явдохо, чого стоїте? Ходімо всі жінки! Візьмемо чашу і хрест од його! Він нам оддасть, от їй-бо… (До черниць.) А ви, ґави, цитьте! (До жінок.) Ну?

      Жінки заворухнулись, проте не пішли. Одна Орина пошкандибала, безтямно бурмочучи:

      – Авжеж, ходімо!.. Ходімо, ходімо… Аби не додому – ходімо! По чашу ходімо!..

      Параска. Стій, Ларивоне, голубе, стій!

      Орина. Авжеж, стій! Стій-стій! Татонько, стій!

      Став Ларивон. Дрючок додолу опустив. Дивиться.

      Параска. Я тобі ще раз сорочку з бруду виперу… Тричі виперу, тільки ти не бийся…

      Вищирився на неї Ларивон, подобно усміхнувся. А Параска так і засвітилась радісно.

      Бач, не забув, як колись я сорочку йому випрала.

      Орина. Авжеж, не забув, мій татонько. Бо хто ж, як не я, на його каліцтво зглянулась і в житі з ним трошечки полежала. Хай Бог простить, трошечки полежала… Татонько мій! Не забув, не забув…

      Параска. Ти ж її не вдариш, Ларивоне? А мене? Ні? А чашу та хрест оддасиш? Дурненький, на хліб поміняємо, діток погодуємо, од голодної смерті врятуємо…

      Орина. Авжеж, погодуємо! Хоч раз погодуємо! Погодуємо-погодуємо. А вони засміються, татоньку мій… (Аж засміялась, до Ларивона припавши.)

      Повернувся Ларивон, браму одчинив і виніс чашу та хрест. Тиче їх Орині, Парасці, а сам одкрив рота, мугикає.

      Параска. Сам винеси, Ларивоне! Он-он туди, у ревком! Неси! Неси!..

      Підійшли ще жінки, оточили Ларивона. Підбіг Смик.

      Орина (шкандибаючи попліч з Ларивоном, за чашу рукою вхопилась). Авжеж, неси! Неси, неси!..

      Параска. А що! Дорогу дайте, чоловіки!

      Натовп посунув за ними. Тільки біля Гирі та Годованого купка зосталась. Та ще Копистка, скручуючи цигарку, одстав, запалив, цвіркнув та й кинув на сторону Гирі:

      – Оце й я скажу – чудо! З резолюцією… (Іронічно.)