Чума (збірник). Альбер Камю

як ми сідаємо в автобус з пляжною сумкою, але промовчав.

      Араби йшли повільно, але були вже набагато ближче. Ми не сповільняли ходи, і Раймон сказав, що «в разі сутички, ти, Масоне, візьмеш собі другого. Я беру свого типа. А якщо з’явиться ще хтось, то він, Мерсо, буде твій». Я сказав: «Добре», – а Масон запхав руки в кишені. Розпечений пісок здавався мені тепер майже червоним. Ми рівною ходою наближалися до арабів. Відстань між нами щораз скорочувалася. Коли ми були за кілька кроків одні від одних, араби зупинилися. Масон і я сповільнили ходу. Раймон пішов просто до свого типа. Я погано чув, що він казав йому, але той уже намірявся утнути якусь дурницю. Раймон тоді вдарив першим і одразу гукнув Масона. Масон підійшов до призначеного йому араба і двічі вдарив з усієї сили. Араб упав у воду обличчям униз і пролежав там кілька секунд; на поверхні води навколо його голови зринали бульбашки. Тим часом Раймон ударив знову, араб заюшився кров’ю. Раймон повернувся до мене: «Зараз ти побачиш, як я його відлупцюю». – «Обережно, у нього ніж!» – крикнув я. Але рука і рот у Раймона були вже порізані.

      Масон стрибнув уперед. Але другий араб уже підвівся і став позаду озброєного. Ми не наважувались ворушитися. Араби повільно задкували, не спускаючи з нас очей і ножем тримаючи нас на відстані. Побачивши, що до нас уже далеченько, вони чимдуж утекли, а ми мов прикуті стояли під сонцем. Раймон здушив руку, з якої капала кров.

      Масон миттю сказав, що знає одного лікаря, який щонеділі відпочиває на плато. Раймон одразу ж хотів іти. Та коли він починав говорити, в його порізаній пащі скакали криваві бульбашки. Підтримуючи його, ми якомога швидше дійшли до будиночка. Там Раймон заявив, що його рани неглибокі, і він сам може піти до лікаря. Він пішов із Масоном, а я став пояснювати жінкам, що сталося. Мадам Масон плакала, Марі сполотніла. Ті пояснення зрештою набридли мені. Я замовк і курив, споглядаючи море.

      О пів на другу Раймон і Масон повернулися. Рука в Раймона була перев’язана, кутик рота заклеював пластир. Лікар сказав, що немає нічого серйозного, однак Раймон спохмурнів. Масон намагався розважити його. Але Раймон мовчав. Згодом він сказав, що піде на пляж, і я запитав, куди він іде. Відповів, що хоче подихати повітрям. Масон і я сказали, що підемо з ним. Тоді Раймон розлютився і став лаяти нас. Масон виснував, що Раймонові не слід суперечити. Ну а я таки пішов разом з ним.

      Ми довго йшли пляжем. Сонце тепер палило просто нещадно. Падаючи на море й на пісок, воно розбивалося на скалки. Мені здавалося, ніби Раймон знає, куди йде, але тут я, безперечно, помилявся. Аж на краю пляжу ми дійшли нарешті до джерельця, що билося між пісків позаду великої скелі. Там ми й побачили обох наших арабів. Вони лежали у своїх засмальцьованих комбінезонах і мали спокійний, майже вдоволений вигляд. Наш прихід не змінив нічого. Той, що вдарив ножем Раймона, мовчки дивився на нього. Другий араб свистів на невеличкій очеретині, безкінечно повторюючи – й кутиком ока поглядаючи на нас – три ноти, які видавав його інструмент.

      Навкруг