Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

колишнього короля ваша світлість торочить? Хто таке зробить? Де ж такий монстр у польському народі знайдеться?.. Такого ніколи, в усій історії Речі Посполитої не ставалося!

      Богуслав схилив голову.

      – Та не давніше, як місяць тому, – зронив парубок зі смутком у голосі, – коли з Підляшшя в Пруссію електора, в Тауроги я їхав, прибув до мене один шляхтич. З порядного дому. Шляхтич той, не знаючи, імовірно, моїх справжніх почуттів до нашого милостивого пана, гадав, що я йому ворог, як інші. Тож за солідну винагороду він пропонував мені поїхати в Сілезію, захопити Янa-Казимирa і живого або мертвого шведам видати.

      Всі заніміли від жаху.

      – А коли я гнівно і беззаперечно таку пропозицію відкинув, – резюмував Богуслав, – то той чоловік із мідним чолом кинув мені: «Тоді я поїду до пана Радзейовськогo, той купить і фунт золота мені заплатить».

      – Я не є прихильником короля, – зауважив Януш, – але якби мені хтось схожу пропозицію зробив, я наказав би його без суду під мур поставити, і шість мушкетерів навпроти.

      – Першої миті я й хотів так вчинити, – підтримав брата Богуслав, – але розмова була віч-на-віч і всі б кричали про тиранію, про сваволю Радзивіллів! Я лише налякав його, що і пан Радзейовський, і шведський король, бa, навіть сам Хмельницький, точно його б за таке на горло скарали. Словом, я довів того злочинця до того, що він від свого задуму відмовився.

      – Даремно, не треба було його живим відпускати, бо щонайменше на палю він заслужив! – підсумував Корф.

      Тоді Богуслав звернувся до брата:

      – Маю також надію, що його кара не мине, і першим же подбаю, щоб він звичайною смертю не загинув, але лише ваша світлість може його покарати, бо це ваш придворний і ваш полковник.

      – Заради Бога! Мій придворний?.. Мій полковник? Що ж це за один?! Хто?.. Кажіть, ваша світлосте!

      – Його ім’я пан Кміциц! – оголосив Богуслав.

      – Кміциц?!.. – повторили всі нажахано.

      – Це неправда! – скрикнула враз Білевичівнa, зірвавшись із крісла. Очі її палали, а груди високо здіймалися.

      Запанувала глуха мовчанка. Одні ще перетравлювали страшну новину Богуслава, інші ж дивувалися зухвалості цієї панни, котра посміла молодого князя у брехні звинуватити. Мечник расейняйський став белькотіти: «Олюнько! Олюнько!» А Богуслав напустив на обличчя смуток і зронив без гніву:

      – Якщо це ваш родич чи наречений, то мені шкода, що я цю новину повідомив, але викиньте його з серця, бо негідний він вас, панно.

      Дівчина стояла ще якусь мить у болі, полум’ї та жаху. Але повільно обличчя її вистигало, аж стало холодним і блідим. Юнка знову опустилася в крісло і промовила:

      – Даруйте, ваша світлосте. Даремно я перечила. На цього чоловіка це схоже.

      – Нехай мене Господь Бог покарає, якщо я щось інше відчуваю, крім жалю, – відповів м’яко князь Богуслав.

      – Це був наречений цієї панни, – зауважив князь Януш, – я сам їх сватав. Юнак молодий, гарячий, напустував добряче. Я рятував його від закону, бо він добрий