Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

– Пан Кміциц не може цих листів оприлюднити, бо якби це зробив, то на смерть цю панночку прирік би. Збагнув він добре, що лише в такий спосіб матиме мене в руках, але й я не зможу поквитатися, і це мене гризе, наче собаку в грудях ношу.

      – Ці листи треба буде обов’язково повернути! – зауважив Богуслав.

      – Aлe quo modo?23

      – Треба послати до нього довірену людину. Хай їде, хай із ним дружбу водить і за слушної нагоди листи викраде, а самому ножа йому встромить. Потрібно велику нагороду пообіцяти.

      – Хто ж тут за таке візьметься?

      – Якби це було в Парижі чи хоча б у Німеччині, я за день знайшов би тобі сотню добровольців, але в цій країні такого товару не отримаєш.

      – А потрібна своя людина, бо чужоземця він буде стерегтися.

      – Залиш це мені, може когось у Пруссії знайду.

      – Ех, якби його живцем було можна спіймати, а мені в руки доправити! Я заплатив би йому за все відразу. Скажу тобі, що зухвалості цього чоловіка переходили будь-яку міру. Тому я його й відправив, бо мною самим вертів, бо мені мало очі, як кіт, не видряпав, бо свою волю мені тут у всьому накидав. Мало не сто разів уже я мав на язиці наказ, аби його розстріляти. Але не міг, я не міг.

      – Скажи мені, він справді нам родич?..

      – Кишкам справді родич, а через Кишок і наш.

      – Своєю дорогою цей чортяка йде. Він небезпечніший за цілу роту супротивників!

      – Він? Можеш йому загадати в Царгород їхати і султана з трону стягнути або шведському королеві бороду обстригти і в Кейдани її привезти! Що він тут під час війни витворяв!

      – А тепер поглянь. Він пообіцяв нам помсту до останнього подиху. Щастя, що одержав від мене науку, що з нами не буде легко. Визнай, що я по-радзивіллівськи з ним обійшовся, й якби якийсь французький кавалер міг би схожим вчинком похвалитися, то б про нього брехав цілими днями, за винятком годин сну, обіду та поцілунків. Бо вони, як зійдуться, то брешуть навперебій так, що аж сонцю соромно світити.

      – Це правда, що його ти притиснув, та жадав би я однак, щоб цього не сталося.

      – А я бажав би, щоб ти собі кращих повірених вибирав, котрі мають більше поваги до радзивіллівської кістки.

      – Але ці листи! Ці листи!..

      Брати замовкли на мить, після чого Богуслав першим озвався:

      – А що це за панночка?

      – Білевичівнa.

      – Білевичівнa чи Мелешківна, одна одній рівня. Бачиш, що мені риму знайти так легко, як комусь плюнути. Але я не про її прізвище питаю, а лише чи вродлива?

      – Я на такі речі не дивлюся, але впевнений, що навіть польська королева могла б не посоромитися такої вроди.

      – Польська королева? Марія-Людовика? В часи Сен-Мара24, може, була б гожа, а тепер собаки від вигляду баби виють. Якщо така твоя Білевичівнa, то її собі збережи. Але якщо справді дивовижна, то мені її в Тауроги віддай, а вже про помсту їй разом із паном Кміцицем я подумаю.

      Януш замислився на хвильку.

      – Не віддам я тобі її, – сказав він нарешті, – бо ти її силою

23

Quo modo (лат.) – яким чином.

24

Анрі Куафф’є де Рюзе, маркіз де Сен-Мар (1620—1642) – міньйон Людовіка XIII. Син маркіза Еффіа, маршала Франції, близького приятеля кардинала Ришельє. Організував заколот проти короля, але зазнав невдачі і був страчений.