Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

у разі поступки Хованськогo поле для маневру зникне для Радзивіллa, як і остання можливість проявити свою силу. Якби ж то Ян-Казимир зміг укласти союз із московитами і штовхнути на шведів його дотеперішніх ворогів, то щастя могло б схилитися на його бік проти шведів, а відтак і проти Радзивілла.

      З Корони доходили, щоправда, до князя найсприятливіші чутки. Успіх шведів перекрив усі сподівання. Воєводства здавалися одне за одним. У Великій Польщі інтервенти поводилися, як у Швеції, у Варшаві правив пан Радзейовський. Мала Польща опору не чинила. Краків міг упасти будь-якої миті. Король, котрого покинуло військо та шляхта, з тугою в серці через недовіру до свого народу, втік у Сілезію, навіть сам Карл-Ґустав дивувався легкості, з якою зміг розтрощити ту могутність, яка раніше завжди в боротьбі зі шведами перемагала.

      Але саме в цій легкості і бачив Радзивілл небезпеку для себе, бо передчував, що засліплені успіхами шведи з ним не будуть рахуватися, не зважатимуть на нього, особливо, що не виявився він таким уже могутнім і впливовим у Литві, як усі, в тому числі і він сам, вважали.

      І чи віддасть шведський король йому Литву або хоча б Білу Русь?! Чи не забажає якимось східним огризком Речі Посполитої задовольнити вічно голодного сусіду, щоб мати руки розв’язаними нарешті в Польщі?

      Це були запитання, які постійно мучили душу князя Янушa. Дні і ночі проводив він у неспокої. Розумів, що і Понтус Делаґарді не посмів би його трактувати так зверхньо, майже зневажливо, якби не сподівався, що король схвалить таку поведінку, або ще гірше – якби не мав готових на цей випадок інструкцій.

      «Поки я стою на чолі кількох тисяч людей, – міркував Радзивілл, – доти ще на мене озиратимуться, але коли забракне мені грошей і коли наймані полки розбіжаться – що буде»?

      Водночас прибутки від велетенського майна не надходили, їхня більша частина була розкидана по всій Литві аж до київського Полісся і лежала в руїні. Підляські маєтки вщент сплюндрували конфедерати.

      Часом здавалося князеві, що він стоїть на краю прірви. Від усіх його дій і вчинків залишалося лише тавро зрадника – нічого більше.

      Лякала його також і інша перспектива – примара смерті. Майже щоночі з’являлася вона перед балдахіном його ложа і махала до нього рукою, немов промовляючи: «Ходімо в темряву, на той бік невідомої річки».

      Якби він опинився на вершині слави, якби таку бажану корону міг одягнути хоча б раз, хоч годинку поносив би на голові, то прийняв би цю страшну, мовчазну почвару, не змигнувши й оком. Але померти і залишити після себе неславу та людське презирство – здавалося цьому вельможі сатанинським і пекельним вінцем життя.

      Не раз також, коли був сам або лише зі своїм астрологом, котрому без міри довіряв, хапався князь за скроні та повторював пригніченим голосом:

      – Я палаю! Я палаю! Я палаю!

      У такому стані він збирався в похід на Підляшшя, коли йому за день до виступу дали знати, що князь Богуслав виїхав із Таурогів.

      Уже