Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

Але не бажаючи прихильністю зловживати, ми жадали б під власну стріху повернутися.

      Князь не міг пояснити панові мечнику всіх причин, через які за жодну ціну не хотів випускати з рук Олюньку, але про одну сказав із усією жорсткою відкритістю магната:

      – Якщо не хочете прийняти моєї прихильності, ваша справа. Але я вам скажу, що це дуже необачно. Ви там станете заручником. І тоді мені за всіх Білевичів відповісте, котрі, я знаю це добре, не входять у число моїх приятелів і готові збурити Жемайтію, коли я відбуду. Варто було б їм порадити, щоб тут сиділи спокійно і проти шведів нічого не затівали, бо голова ваша і ваша небога за це відповість.

      Мечникoвi, очевидно, забракло терпіння, бо він енергійно промовив:

      – Даремно мені на свої шляхетські права посилатися. Сила на боці вашої світлості, і мені байдуже, де у в’язниці сидіти. Можу більше навіть там, ніж тут!

      – Годі! – обірвав його різко князь.

      – Годі, то й годі! – погодився мечник. – Бог також дасть, що насильства закінчаться і закон знову запанує. Коротко кажучи, нехай ваша світлість мені не погрожує, бо я не боюся.

      Богуслав побачив справжні блискавки гніву, що замиготіли на обличчі Януша, бо дуже швидко підійшов.

      – Про що мова? – поцікавився він, стаючи між співбесідниками.

      – Я сказав панові гетьманові, – пояснив роздратовано мечник, – що волію в’язницю в Таурогах, ніж у Кейданaх.

      – У Таурогах немає в’язниці, лише мій дім, в якому ви будете, як у себе вдома. Знаю, що гетьман хоче бачити вас як заручника, а я бачу лише милого гостя.

      – Дякую вашій світлості, – вклонився мечник.

      – Це я вам дякую. Випиймо разом, бо кажуть, що дружбу потрібно відразу ж запити, щоб не зів’яла у зародку.

      Сказавши це, Богуслав підвів пана мечника до столу, і вони взялися за келихи.

      Годиною пізніше мечник повертався хитаючись до своєї кімнати і повторюючи впівголоса:

      – Хороший пан! Чесний пан! Поряднішого навіть удень із ліхтарем не знайти. Золото! Щире золото. Охоче кров за нього я пролив би.

      Тим часом брати залишилися сам на сам. Мали ще між собою про що порадитись, до того ж і листи прийшли, за якими послали пажа, щоб їх від Ґанховa приніс.

      – Либонь, – сказав Януш, – немає у тому і слова правди, що ти про пана Кміцица казав?

      – Звісно. Ти й сам це знаєш чудово. Але визнай, чи не мав Мазаріні рації? Одним махом поквитався жорстоко з ворогом і вчинив пролом у тій вродливій фортеці. Що? Хто так зуміє?.. Це називається інтрига, гідна першого на світі двору! А та Білевичівнa така ж чарівна, як і прекрасна, і, Матінко Божа, наче королівської крові! Я гадав, що зі шкіри вистрибну!

      – Пам’ятай, що ти дав слово. Пам’ятай, що згубиш нас, якщо той листи оприлюднить.

      – Які брови! Який королівський погляд, аж повагу викликає. Звідки в такій панночці така майже королівська велич?.. Я бачив якось в Антверпені Діану, що на гобелені майстерно вишита, собак на цікавого Aктеонa нацьковує. Один в один вона!

      – Гляди, аби пан Кміциц листів не оприлюднив, бо тоді нас собаки до смерті